Сьогодні ми порозмовляємо про останній фільм Анджея Вайди. Це «Післяобрази» (пол. - «Powidoki»), що у п’ятницю вийшли на екрани польських кінотеатрів. Спочатку ж відбулася урочиста прем’єра на кінофестивалі в Ґдині, поєднана зі святкуванням 90-річчя видатного режисера. Незабаром після цього він пішов з життя. А тепер вже широке коло глядачів отримує його останній фільм, тож ми можемо про нього задуматися і поговорити.
Про «Післяобрази» і останню творчість Анджея Вайди ми розмовлятимемо з кінокритиками Тадеушом Соболєвським і професором Тадеушем Любельським.
- Побачивши цей фільм ще у Ґдині, критики ставили запитання, чи це вдала праця? Звісно, захоплення викликала чудово зіграна роль Боґуслава Лінди, але, виходячи з Музичного театру в Ґдині, глядачі, з одного боку, мали відчуття радості, бо йшлося про 90-річний ювілей, але з іншого, згоджувалися, що цей останній – не лише тоді, але й, як виявилося, взагалі останній фільм Вайди – може так тоді, власне, здавалося – не зовсім вдався.
Говорить Тадеуш Соболєвський:
- Його останні фільми, а також і цей, робилися в певному поспіху, без сценарію, що був би повністю задовільним, як мені здається. Але, з іншого боку, цей фільм змінюється. Звісно, це було б банальністю, якщо б я сказав, що по-одному цей фільм сприймається, коли Анджея Вайди вже немає. Натомість, в ньому є також щось, через що час йому сприяє, через що сьогодні він потужніший. А також, по суті, це не зовсім біографічний фільм, як і не зовсім історичний. Раптом у ньому проявляється якийсь рівень перестороги. Так його інтерпретували вже у Ґдині, але тепер це ще більш помітно. Великий режисер Анджей Вайда, що за освітою був живописцем, представляє ситуацію, в котрій він, власне, знову зі своїми фільмами у 70-80-х роках брав участь в історії Польщі.
Він зображує митця, скерованого до майбутнього, якого можна назвати митцем-візіонером, котрий ще напередодні війни разом з Катажиною Кобро був творцем, як це можна було би назвати мовою Жеромського, скляних будинків, нової людини, нового світу, нового вигляду міста, архітектури і нового мистецтва. Саме його люди влади усувають з життя. І це нагадує ситуацію з іншого фільму Вайди «Без наркозу», де також героєм є видатний репортер, улюбленець влади, до чиєї елімінації додається також особисте тло. Тут Анджей Вайда вирішив відмовитися від заглиблення до подружньої драми Кобро і Стшемінського.
- Ми про неї лише чуємо…
- Так, таким посередником є донька Ніка Стшемінська у виконанні Броніслави Замаховської. Натомість, очі і погляд Боґуслава Лінди якось мовчки виражають все те, що в цьому фільмі приховане, його інший бік. Але це має сенс.
- Власне, після прем’єри багато хто питав, чому складні відносини Катажини Кобро і Владислава Стшемінського не були в цьому фільмі показані. В останньому номері журналу «Kino» є інтерв’ю зі сценаристом «Післяобразів» Анджеєм Мулярчиком, котрий розповів, що від самого початку Вайда вирішив, що розповідатиме про останні 4 роки життя Стшемінського, зосередиться на цьому періоді його біографії, діяльності, розповість про відкидання його владою, що, врешті, скінчилося смертю видатного живописця, тобто тим, що він просто не мав за що жити та як далі займатися мистецтвом. Звертаюся тепер до Тадеуша Любельського. Пане професоре, чи вам бракувало багатовимірності фігури Стшемінського?
- Ні, маю сказати, що ні. Я якось цього очікував, знав, на що Анджей Вайда зробив ставку. Ще якийсь час тому, в середині 90-х років, ще перш, ніж були видані щоденники Нікі Стшемінської, Вайда, котрий цим цікавився, якимось чином їх роздобув, і ще тоді він хотів цим зайнятися. Але, звісно, це мало би стати історією про приватність, котра зараз здалася йому менш важливою. І він зробив ставку на реконструкцію такої дещо безнадійної та важкої історії. Лінда грає когось, хто, власне, знає, як все це закінчиться. І єдине, що йому лишається, це зберігати достоїнство, продовжуючи, однак, за себе боротися. Він грає чоловіка, що старішає, і ще має щось в житті зробити. Він бореться за можливість це зробити, одночасно передбачаючи свій кінець. Гра Лінди, на якій фільм великою мірою збудовано, мені справді здається приголомшливою. Тим, натомість, що тут стало для мене несподіванкою, є його настільки добра гра. Відомо, що це прекрасний актор, але тут я йому справді вірю. Він нещодавно дав велике інтерв’ю, де розповідав, що, в якомусь сенсі, ризикував, бо відчував, що грає інакше, ніж цю роль уявляв собі Вайда. Але Вайда дозволив йому так, власне, це зіграти.
- Лінда також розповідав, що Вайда зателефонував до нього і подякував, кажучи, що це він, власне, зробив цей фільм. Лінда назвав це непересічним компліментом з вуст Учителя.
- Так, але разом з цим Вайда чудово знав, що хоче реконструювати той настільки страшний період. Він не знав Стшемінського особисто, але саме в цей час навчався у Лудзькій кіношколі і пам’ятав оту понуру Лудзь сталінських часів. Тож, гадаю, що тут він знав, що робить, намагаючись реконструювати той період. І це якось відповідало понурому настрою, в якому Анджей Вайда перебував протягом останнього року свого життя, вже після зйомок фільму, коли він спостерігав за тим, що діється у Польщі. Разом все це вписується в єдину картину. Через це, може, мене занадто не хвилюють якісь беззаперечні вади цього фільму, пов’язані із дещо недопрацьованими діалогами.
Говорить Тадеуш Соболєвський:
- Так, це дуже слушно, оскільки я також так сприняв цей фільм. У Лінді, власне, в Стшемінськському – людині з милицею, серед студентів, що захоплено на нього дивляться, я побачив, неначе, фігуру самого Вайди. Цього неможливо уникнути. Але, може, це ілюзія. Глядач цього очікує. І Вайда також змальовує таку жахливу версію своєї імовірної біографії. Звісно, фігура Вайди значно складніша. Але треба сказати, що для сьогоднішньої публіки у форматі цього камерного фільму, що не є ані серіалом, ані якоюсь великою епічною історією, неможливо розповісти всього. Не можна описати всієї парадоксальності тих часів, коли той самий міністр Сокорський, що він відкриває виставку Стшемінського, за півтора роки стає його катом, викидаючи його з праці і позбавляючи засобів до існування. І цей же Сокорський, за розповіддю іншого режисера – Казімєжа Кутца, в його присутності, а також у присутності Єжи Ґротовського, сміється з соцреалізму. Все це так виглядало. Більше того, саме слово соцреалізм піддано анафемі, тоді як сам Вайда і Анджей Врублєвський, його найближчий друг з Академії мистецтв у Кракові, після війни, згідно зі своїми уявленнями, як молоді бунтарі, були соцреалістами, посилаючись на французького живописця Андре Фужерона, на мексиканця Дієґо Ріверу. І це також був соцреалізм, що не мав нічого спільного з отим церемоніальним радянським сталінським реалізмом.
- Тобто, саме це Вайда намагався зобразити зараз?
- Це все можна реконструювати, зобразити. Тут ідеться про чисту влади, але також про характер Стшемінського та, ймовірно, в якомусь сенсі, про його незламність, впертість. Як і про те, що він неначе мав таке призначення, особливо притягаючи до себе агресію влади. В ньому не було якоїсь двозначності, гнучкості. Він на таке не згоджувався. Натомість, тим, що вдалося Лінді, а про це щойно сказав Тадеуш Любельський, є те, що в самому своєму погляді він зміг вмістити всю драму, якої не було описано в сценарії. Бо у погляді самотнього Лінди-Стшемінського в його майстерні, де його провідує донька Ніка, є образа, але теж, може, відчуття вини, там дуже багато всього. І якщо ми почитаємо розповіді про Стшемінського, то вони або виявляються внутрішньо суперечливими, або ставляться під сумнів істориком мистецтва Івоною Любою, особливо, якщо йдеться про свідоцтво Нікі Стшемінської. Ми у все це не вникатимемо. Проте в цьому фільмі є щось таке, чому, в одній фразі, він присвячений: мистецтво виправдовує все, що трапляється в житті. Це Вайда і хотів сказати.
PR2/А.М.