В четвер у Філадельфії, що у штаті Пенсильванія, завершується чотириденний з’їзд Демократичної партії, на якому було номіновано кандидатів на посади президента та віце-президента США. Ними стали, відповідно, Гілларі Клінтон і Тім Кейн.
З проханням прокоментувати цю подію ми звернулися до польського американіста професора Богдана Шклярського, що є директором Центру американських досліджень Варшавського університету.
Пане професоре, Клінтон на з’їзді демократів отримала номінацію партії. Чи були якісь сумніви, що станеться саме так? Хоч би навіть через те, що з’їзду передувала гакерська атака на сервери Демократичної партії, а вкрадена таким чином і оприлюднена кореспонденція виставила Клінтон у ненайліпшому світлі.
– Жодної непевності чи двозначності тут немає. Клінтон була номінована й тепер є кандидаткою Демократичної партії. Жодних сумнівів щодо цього не було. Натомість, те, що діється довкола цього, зокрема, те, що зламали поштовий сервер штаб-квартири Демократичної партії, а також пов’язані з цим підозри, що гакерська атака була організована Москвою, Путіном, - все це жодним чином не вплине негативно на те, що діється на з’їзді, як і загалом на відношення партії до своєї кандидатки. А навіть навпаки, це може лише мобілізувати демократів ще завзятіше підтримувати Клінтон. Натомість, яке це матиме значення у осінніх виборах – зараз на це питання ми не відповімо. Хоч, мені здається, що воно буде невеликим.
А як делегати з’їзду сприйняли Тіма Кейна, якого Гілларі Клінтон запропонувала у ролі кандидата у віце-президенти США?
– Скажімо собі щиро: кандидат у віце-президенти ніколи не є вирішальним фактором, що міг би вплинути на відношення виборців до кандидата у президенти. Кандидати у віце-президенти були дуже різними та часом, безсумнівно, найменш відповідними на таку посаду. Наприклад, старший Буш обрав сенатора Дена Квейла, що мав репутацію непридатної для виконання такої ролі людини. Ніксон обрав Спіро Еґню. Багато для кого також було не ясно, чому. І в обох випадках поганий вибір віце-президента не мав жодного впливу на шанси кандидата у президенти. Я не стверджую, що Тім Кейн є поганим кандидатом. Ні. Це безпечний вибір. Тобто, це не людина лівого крила Демократичної партії, близького до Берні Сандерса. А цього можна було б сподіватись: оскільки Сандерс відмовився від боротьби й висловив свою підтримку Гілларі Клінтон, то у нагороду у віце-президенти буде номіновано якщо не його, то, можливо, когось з цього крила. Однак, швидше за все демократи дійшли висновку, що лівиця й так проголосує за Гілларі Клінтон, бо не має альтернативи. Адже нею не є для них Дональд Трамп. Отже, передусім слід подумати про виборців центру, або про тих, котрі для себе ще не вирішили, за кого голосуватимуть. Отже, обрання кандидатури Кейна розраховане саме на них. Це ані не перешкоджає, ані не допомагає Клінтон. На додаток, Кейн має імідж «свого хлопця». Це, зрештою, можна було зауважити під час його виступу на з’їзді. Він підкреслював, що «коли хтось тут у цьому залі й має бути таким, як ви, пересічні виборці, то такою людиною є саме я». І це звучало дуже правдоподібно.
Берні Сандерс підтримав номінацію Гілларі Клінтон. Однак, як відомо, під час праймеріз вони вели дуже гостру боротьбу одне з одним. І дуже багато прихильників Сандерса заявило ще тоді, що у випадку, коли б його не було обрано у кандидати від демократів, вони б голосували за Трампа. Чи теперішня позиція Сандерса у змозі їх переконати? Або, може, їх би теж переконало те, що, за словами самого Сандерса, частину його постулатів Клінтон прийняла до своєї програми? Які, до речі, ці постулати?
– Якщо йдеться про виборців Сандерса, то вони досить ідеологізовані. Назвемо їх лівими ідеалістами. Частина з них незадоволена номінацією Гілларі Клінтон, бо вважає, що вона занадто близька до істеблішменту, корпорацій, отже не відстоюватиме суспільної рівності та справедливості. А з цими цінностями себе ідентифікує Берні Сандерс і виборці, що його підтримують. Отже, підтримка Клінтон з його боку на початку викликала в них навіть певне обурення. Адже – не під час його промови на з’їзді, а на зустрічі попереднього дня – Сандерс був навіть обсвистаний частиною своїх прихильників після того, як заявив, що Гілларі Клінтон слід підтримати. І згодом, перед його промовою на з’їзді багато хто задавався питанням, чи його знову обсвистають. Цього не сталося. Сандерс підтримав Клінтон з ентузіазмом, як і мав це зробити. З цього, отже, можна зробити висновок, що принаймні на рівні еліт бунт було приборкано. А одним зі способів пацифікації (в лапках) таких виборців було заміщення у програмі партії постулатів, або принаймні таких вартостей, що пов’язані з лівицею. Зокрема, там згадано про легалізацію марихуани, про занадто дорогі студентські кредити і про збільшення мінімальної заробітної плати. Однак, що ця програма не є обов’язковою. Жоден кандидат на будь-яку посаду – чи до Сенату, чи на посаду губернатора або президента – не зобов’язаний реалізовувати декларованих там гасел. Вони, радше, звучать таким чином: «Це ми – Демократична партія, а таким є наш символ віри, наша ідентичність, важливі для нас цінності, і так ми бачимо Америку». І тут ліві прихильники Сандерса отримали від Клінтон і решти партії послання: «ми поважаємо вашу думку». Чи цього достатньо, аби у осінніх виборах вони не залишились вдома або не проголосували за Трампа? Бо, якщо хтось є ідейним, ідеологічним, то може проголосувати за Дональда Трампа на злість Гілларі Клінтон: «на зло мамі відморожу собі вуха», як про це говорять у Польщі. І напевно частина виборців Сандерса так учинить. Однак, після цього з’їзду, реакції на Сандерса і того, яку підтримку отримала Клінтон, мені здається, що це буде незначна група.
Існує такий стереотип, що Демократична партія у першу чергу завжди зосереджувалася на внутрішній політиці США, а Республіканська – на зовнішній. Чи не є так, що цього разу ми спостерігаємо інверсію цієї ситуації? Більше того, чи не є так, що саме демократи є зараз яструбами на міжнародній арені, а не республіканці? Особливо, якщо йдеться про відношення до Росії.
– Почнімо з того, що те, що ви сказали про демократів, що вони концентруються на внутрішній політиці, а республіканці – на міжнародній, все це вже неактуальне не один рік. Після 11 вересня розділення обох сфер стало неймовірно складним. По-друге, якщо на цих виборах у 2016 році якийсь кандидат і був ізоляціоністом, що передусім думає про внутрішню політику, а не дбає про зовнішню, на ній не знається і вважає, що вона другорядна, то це Дональд Трамп – республіканець, який багаторазово під час публічних виступів робив враження невігласа у міжнародній політиці. Це йому абсолютно не заважає висувати свою кандидатуру на посаду президента. Натомість Гілларі Клінтон дійсно підкреслює важливість зовнішньої політики. Бо вона позиціонує себе як кандидат безпеки, миру і стабільності, що не завжди служить їй добру службу, але саме так її сприймають. І, не забуваймо, що в її політичному доробку є посада генерального секретаря США. Це хтось, хто знається на цій сфері та є гарантом постійності та послідовності міжнародної політики Барака Обами. Отже, було б дуже дивно, якби вона не підкреслювала цього мотиву в своїй біографії. Дональд Трамп нічого не може сказати на цю тему окрім того, що у різних місцях світу він будував готелі. У зв’язку з цим зовнішня політика у нього, звісно, присутня, але не системно, вона не поєднана з іншими частинами його програми. Вона радше зводиться до гасел, наприклад: «я розмовлятиму з Путіном». Тому ми й вважаємо, що Гілларі Клінтон буде більш твердою у відношенні до Росії, адже вона репрезентує певну послідовну лінію в американській політиці, та знаємо, що вона собою являє. Дональд Трамп наразі нічого тут не репрезентує, тому по-різному ми інтерпретуємо його тези. Натомість зовсім не знаємо, як вони співвідносяться з тим, що він зробить. І в цьому сенсі він є непередбачуваним кандидатом.
Антон Марчинський