«Холодна війна щораз гарячіша. Україна contra Польща». Польський тижневик «DoRzeczy», описуючи теперішні польсько-українські взаємини, що останнім часом характеризуються непересічною напруженістю, опублікував два інтерв’ю із, можна так сказати, непримиренними опонентами з обох боків – істориком, директором українського Інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем та діячем кресових середовищ ксьондзом Тадеушем Ісаковичем-Залєським. Обидві розмови провів публіцист тижневика Мацєй Пєчинський.
Відповідаючи на питання про заборону ексгумації польських жертв та легалізацію польських пам’ятників в Україні після того, як було знесенено пам’ятник УПА в Грушовичах у Польщі, Володимир В’ятрович сказав: «Це була крапля, що переповнила чашу терпіння. Пам’ятник в Грушовичах був 15 українським місцем пам’яті на території Польщі, знищеним або демонтованим протягом останніх трьох років. А на додаток, демонтаж відбувся за згоди польської влади». Притому, додає В’ятрович, «не всі ці пам’ятники були присвячені УПА».
Заради вирішення ситуації, що склалася, Володимир В’ятрович пропонує почати від загальної тези, що жодна країна не повинна вказувати другій країні, яких героїв та повинна вшановувати: «Я переконаний, що просто зараз ми можемо сісти до переговорів. Від початку ми зазначали, що наш мораторій тимчасовий. В мене склалося враження, що для поляків не важливе вирішення цього конфлікту, бо він є джерелом політичного капіталу у Польщі. Ми, однак, і надалі готові до ведення переговорів».
Також він пропонує симетричне рішення за формулою «Варшава легалізує всі українські пам’ятники, Київ – всі польські пам’ятники»: «Симетрія не значить, що вини співмірні. Симетрія значить однаковий підхід до обох сторін конфлікту. Звісно, кількість жертв виразно не така сама з обох сторін конфлікту. Але це було тому, що головною ареною конфлікту були терени, на яких українці становили абсолютну більшість. На Волині співвідношення поляків до українців було 1 до 8. Тож зрозуміло, що більше постраждало поляків. На Холмщині українців було менше, тому їх також загинуло менше. Кажучи загалом, більше постраждали поляки».
Окрім цього, В’ятрович наголосив на тому, що польсько-українські відносини у часи війни та відразу після неї не завжди мали антагоністичний характер, свідоцтвом чого є, зокрема, так звана Грубешівська операція, здійснена 1946 року завдяки співпраці УПА та польської підпільної військової організацієї «Свобода і Незалежність». Однак, про це сьогодні згадують нечасто.
На запропонований Володимиром В’ятровичем вихід із патової ситуації, що склалася у польсько-українських відносинах, гостро відреагував діяч кресових середовищ ксьондз Тадеуш Ісакович-Залєський: «Це огидний шантаж, не гідний країни, що має Євросоюзні прагнення. Поховання жертв не повинно підлягати жодним переговорам. Президент Петро Порошенко і прем’єр Володимир Гройсман постійно повторюють, що Україна є державою європейською та християнською. У дійсності, хоча ця країна вже чвертьсторіччя незалежна, її влада й надалі чинить перепони у ексгумації та похованні жертв. Прийняття вимог В’ятровича неможливе. Київ не може у цій справі висувати нам жодних умов, не може диктувати, що ми маємо робити, аби взамін отримати настільки елементарну річ, як поховання жертв геноциду. А на польській землі всі ті, хто так чи інакше загинули – також і солдати Вермахту, Червоної армії чи УПА – поховані гідно».
Окрім цього, ксьондз відкинув слова Пєчинського про те, що у Польщі також трапляються випадки демонтажу чи знищення українських пам’ятників: «На поховання кожен має право, на прославлення – вже ні. Під пам’ятником УПА в Грушовичах не було жодного поховання. Це був нелегально встановлений пам’ятник, на котрому були написані назви окремих куренів УПА. Якщо польська влада й припустилася у справі українських пам’ятників якоїсь помилки, то це була помилка поступливості, бо не реагувала, коли на території Польщі було нелегально встановлено пам’ятники організації, що вбивала людей».
Ісакович-Залєський вважає, що з Україною слід розмовляти жорстко: «вже запізно, аби зустрічатися з українцями за зеленим столиком і мати ілюзії, що якщо ми сьогодні поступимося, то вони поступляться завтра».
А.М.