Революція гідності, другу річницю завершення якої ми відзначаємо цими днями, поділила історію України та Європи на періоди «до» та «після» Євромайдану. Перебіг тих драматичних подій в студії Української служби Польського радіо згадує польський журналіст та публіцист, а від 2013 року кореспондент Радіо WNET в Україні – Павел Боболович, з яким розмовляє Анатолій Зимнін.
Ви були на Майдані починаючи з листопада 2013 року, а отже на власні очі бачили всі етапи Революції гідності. Листопад 2013 року – мирні протести під прапорами ЄС. Січень та лютий 2014 року – сутички, стрілянина, кривавий четвер, понад 100 загиблих. А чи можна зрозуміти Майдан, не перебуваючи на ньому?
- Я задумуюся над тим, наскільки я сам, там перебуваючи, зрозумів Майдан. Адже це дуже складний процес, який відбувався не лише у Києві. Майдан – це лише символ цього процесу. Варто пам’ятати, що від грудня 2013 року ми були свідками подій, які проходили в багатьох регіонах України, в тому числі і на Сході… Я приїхав до Києва 27 листопада не плануючи висвітлювати перебіг української революції. Але, коли виявилося, що масштаб протестів є надзвичайно великий, я зрозумів, що відбувається щось надзвичайно важливе… Навіть коли Євромайдан переріс у Революцію гідності, я маю на увазі символічну дату 1 грудня – проведення «маніфестації мільйона», це все ще не було те саме, що відбулося в лютому 2014 року.
Я пригадую, що саме тоді на польських телеканалах транслювали Ваш репортаж з вулиці Грушевського, де було чути постріли, де люди тікали від «Беркута», який їх бив. Вам також, здається тоді дісталося. У ті найтрагічніші моменти, чи у Вас була впевненість, що Євромайдан переможе?
- Було багато моментів, коли всі думали, що це – кінець, і така атмосфера передавалася також і журналістам. І я також піддався подібним настроям – і думав, що вже кінець. І таких подій було багато – одна з них, про яку Ви згадали, – це 26 січня, коли «Беркут» заатакував, з’явилися перші смертельні жертви, коли «беркутівці» вийшли поза свої кордони та до того ж стріляли. З того моменту нічого вже не викликало впевненості, кожної миті існувала можливість, що «Беркут» може заатакувати штаб революції - Будинок профспілок. Я там перебував постійно, ночував, був з протестувальниками. Ми мали там приміщення, яке ми називали прес-центом, в якому перебували журналісти з цілого світу... І постійно з’являлася інформація, що саме цієї ночі відбудеться наступ, який покладе край Майдану… Здавалося, що протести можуть завершитися, а пізніше – в лютому – здавалося, що Майдан може закінчитися кров’ю. 18 лютого, після атаки в Маріїнському парку, коли з’явилася інформація про велику кількість поранених, але невідомо було, який масштаб жертв, здавалося, що це – кінець Майдану. Тоді було розбито Самооборону Майдану – основу для мілітарного забезпечення революціонерів чи повстанців. Для мене не було сумнівів, що Майдан в певному моменті був не лише революцією, а й повстанням, яке мало антиросійський характер. Саме тому можна говорити про плавний перехід цього повстання в війну на Сході. І багато осіб звертає увагу на те, що ці процеси тотожні.
Чи тепер, після двох років від «чорного четверга», можна дати оцінку візиту до Києва міністрів закордонних справ Німеччини, Франції та Польщі, їхнім переговорам з Віктором Януковичем? Сьогодні можна зустріти протилежні оцінки цієї місії та домовленостей, яку досягли міністри.
- Реакцію світу, реакцію Заходу можна оцінити не лише на підставі тієї останньої місії міністрів закордонних справ, які відвідали Київ під час найбільш драматичних подій, а й слід звернути увагу, як Захід поводився раніше. І тут було видно «зіпсуте обличчя Європи» та непослідовність США. У мене немає жодних сумнівів – якби Європа більш рішуче звернула увагу на те, як можна вирішити цей конфлікт, якби вона не підтримувала Януковича, якби однозначно заявила, довела до відома Януковича, що він не має жодних шансів аби продовжувати своє президентство, то події розгорнулися б інакше… Міністр Радослав Сікорський жодного разу не з’явився на Майдані, хоча в Києві він був. Він обрав переговори з Януковичем. Звичайно, всі можуть погодитися: так, дипломат не міг іти до протестувальників. Але це – лицемірство, адже американські політики ходили до тих, хто був на Майдані. Вони показали, що підтримують Майдан, що протестувальники можуть на них розраховувати. Такої підтримки з боку західних політиків забракло 18 лютого, а переговори які вели міністри закордонних справ виявилися фікцією. Це не їхні домовленості призвели до завершення Революції гідності чи до втечі Януковича, а дії Майдану. Тобто доля Майдану була в руках людей, а не політиків. І якщо ми говоримо про важливу роль Європи, то вона звелася в певному сенсі до величезної зради цих ідеалів, адже Євромайдан – це єдина революція, яка відбувалася під прапорами ЄС та ще й на барикадах. Я не можу загадати країни, де стріляли в людей, які виступили під прапорами Євросоюзу. Проте ця Європа, в яку так вірили на Майдані, залишила протестуючих самих, але ці люди впоралися.
Ви згадали американських політиків, які були на Майдані, але там також були й польські політики – представники як влади, так і опозиції. Здається український Євромайдан у той час об’єднав політичну сцену Польщі.
- Не лише політичну сцену. Вважаю, що таким дуже гарним прикладом була також співпраця польських журналістів… Але звичайно багато політиків, з різних партій з’являлися. Я розповідав про тих, яких не вистачило на Майдані, але були й ті, хто на Майдані навіть мешкав, так як депутатка Сейму Малґожата Ґосєвська, яка перебувала в Будинку профспілок і оголосила, що там залишиться, зокрема в ті моменти, коли існувала загроза штурму. Це була велика підтримка для протестувальників. Серед людей панувало переконання, що за присутності західних політиків «Беркут» не наважиться на силові дії. Якщо згадати 20 лютого, то цих політиків просто забракло, і не лише західних, а й українських, найбільш відомих – вони просто кудись зникли… Ми тоді розмовляли про те, що сьогодні може здаватися наївним або абстрактним: а що б було, якби західні політики мали цілодобові чергування на Майдані? Чи ситуація могла б розвинутися інакше?
Київ, 18 лютого 2014 року. Джерело: Вікіпедія/Аимаина Хикари
Україна нині переживає економічну кризу та політичну турбулентність. Багато осіб, зокрема представники найменш захищених груп населення (пенсіонери, бюджетники) зневірилися. Чи досягнення Євромайдану не загинуть у цій хвилі зневіри?
- Звичайно, ситуація в якій опинилася Україна сьогодні, дуже складна. З одного боку говориться про необхідність проведення ринкових реформ, які супроводжуються підвищенням комунальних тарифів, а це вдарило передусім по найменш заможним групам населення… Все це призвело до того, що протягом останніх 3 років багато українців має відчуття, що їхній рівень життя знизився… До того ж українці перестають вірити, що політичні зміни, які наступили після Майдану, є настільки глибокими... В Україні триває політична криза… і ми не знаємо, що відбуватиметься далі. Частина спостерігачів бачить в уряді Яценюка гарантію економічної трансформації та завершення процесу реформ, а друга частина зауважує, що влада лише робить вигляд, що проводить реформи, і саме тому уряд не має суспільної підтримки. Додатково, все це відбувається в часі, коли на сході країни триває справжня війна, яку влада в Києві війною не називають, вживаючи термін АТО. Трагічна ситуація глибокої економічної кризи, незакритих корупційних справ, коли представники попередньої системи не притягнуті до відповідальності, - все це сприймається українцями дуже болісно … А обіцяних великих змін – не видно. Це не найкращий момент для України. Навіть якщо взяти справу Майдану. Мені важко уявити, що після двох років від тих подій обвинувачення представлені лише трьом силовикам, ще декілька затримано, ще хтось підозрюється. А що з тими, хто видавав накази? Хто це був? Відповіді немає досі… Виявляється, що ніхто не відповів за свої дії.
Анатолій Зимнін