2014-й рік розпочинався феєрверками олімпіади у Сочі, закінчується ж найпотужнішою кризою у відносинах між Росією та Заходом від часів холодної війни. Які тенденції у міжнародних відносинах домінували цього року?
– На початку 2014-го року я не був таким оптимістом, адже вже тоді не найліпшим чином складалася ситуація в Україні. «Перші феєрверки» – перші постріли на Майдані – пролунали ще перед Сочі. Рік тому США та Європа почали виходити з економічної кризи, Захід був втомленим і не відчував у собі сили для різких кроків. Коли здавалося, що економіка дозволить на хвилю політичного оптимізму, політично-мілітарна криза пов’язана з Україною зруйнувала ці надії. Другим потужним ударом по «міжнародному комфорту» стало поширення влади Ісламської держави на Близькому Сході. Досі залишаються проблеми громадянської війни у Сирії, в Лівії, нестабільності в Єгипті. Настрої в Європі щодо перспектив світу є, мабуть що, найбільш песимістичними, починаючи з 1989 року.
Якщо зупинитися на ситуації у конкретних регіонах: на Близькому Сході є дві топ-теми: Сирія, де вже кілька років триває війна повстанців з Башаром Асадом, в результаті чого сотні тисяч людей мусили залишити свої домівки, та Ірак – терористи Ісламської держави стали загрозою, якої світ ще не бачив.
– 2014-й рік показав, що Європа не порадила собі з жодною з близькосхідних проблем. НАТО під кінець року вийшло з Афганістану, але ця справа залишається незавершеною. Захід мусить порозумітися з талібами – тобто, 12 років війни ні до чого не призвели. Ісламська держава опанувала Ірак, 11 років війни – теж невідомо для чого. Сирія взагалі є суцільною поразкою Заходу. В Єгипті владу взяли військові, Лівія може повторити долю Сирії, демократія ледь-ледь тримається у Тунісі. В Ізраїлі ситуація виглядає не краще, ніж у 1947 році; якщо б не приїзд Папи Франциска, під час якого було дещо спокійніше – це був би найгірший рік для ізраїльсько-палестинського конфлікту протягом останнього десятиліття. Поза Ісламською державою, найважливіша подія на Близькому Сході – це утвердження Туреччини як супердержави, лідера не тільки в регіоні. Анкара показала Заходу, що без неї не можна залагодити жодної близькосхідної, чорноморської чи кавказької справи.
То, може, саме Реджеп Ердоган, президент Туреччини, це той харизматичний лідер, за яким так сумує світ, звинувачуючи теперішніх західних лідерів у винятковій сірості? Меркель, Камерон чи Обама в цю роль, здається, вже точно не впишуться.
– В якомусь сенсі, Девід Камерон є харизматичним лідером. Але це результат не його зусиль, а певної натуральної оригінальності британського політичного класу. На мою думку, британський прем’єр є найбільш харизматичним лідером серед усіх глав європейських країн. Анґела Меркель теж, по-своєму, є харизматичною, але це харизма керівнички найбільш потужної країни у ЄС. Реджеп Ердоган є непересічним політиком, його контроль над Туреччиною є наслідком цієї харизми. Проте, його перевага на міжнародній арені це наслідок не його шарму, а довготривалого, поступового зміцнення позицій Анкари.
Європа виявилася такою безпорадною перед проблемами Близького Сходу, що аж почала визнавати Палестину.
– Не про визнання Палестини йдеться. Ми у Польщі визнаємо Палестину від 1987 року, але це абсолютно не заважає польсько-ізраїльським відносинам. Європа розгубилася, обираючи методи, якими можна стабілізувати ситуацію на Близькому Сході. Як на мене, це помилка: Ізраїль залишається єдиною країною, повністю лояльною Європі в регіоні. Краще б комісар Моґеріні зосередилася на захисті Ізраїлю, а не підтримці Палестини. Тут згадаю ще про одну цікаву тенденцію, яка намітилася ще у 2013-му – це порозуміння між Європою, США та Іраном. Здається, Тегеран може стати для Заходу кращим союзником, ніж шейхи Перської затоки.
Перенесемося на Далекий Схід – що з Китаєм? Чимало експертів прогнозує, що Пекін вичерпав можливості швидкого розвитку, і буде сповільнювати темп під впливом корупції та бюрократії.
– Але у Китаю з’явився новий лідер – Сі Дзіньпін. Він намагається провести реформи, в тому числі антикорупційні, створити альтернативу для села, яке не використовує можливості модернізації так, як міста на східному узбережжі. Китай розпочав наступ у міжнародній політиці, під час саміту тихоокеанських країн у Пекіні це Китай, а не США грав більш ініціативну роль. Внутрішні проблеми наразі не заважатимуть Китаю передувати на позиції світової супердержави номер два.
Отже, європейська аксіома "немає ринку без демократії" остаточно похована у Китаї?
– Так, ця теза не справджується також у В’єтнамі, у Південній Кореї – там демократія прийшла пізніше за ринок. Проте, досконало підтверджується прикладами латиноамериканських країн. Європа, її стиль життя та управління вже не є тим єдиним зразком добробуту, який хочуть наслідувати інші країни. Російська альтернатива ЄС є жалюгідною, натомість китайська – цілком привабливою.
Що у Новому Світі – США, нарешті, наважилися на велике повернення до Європи?
– Наразі США лише почали повертатися до європейського вектора. Це повернення буде більш масштабним у випадку ескалації російської агресії. На посилення зацікавлення Старим Світом у Вашингтоні мусимо зачекати ще два роки: чи наступним президентом буде Гілларі Клінтон, чи Джеб Буш, – це буде політик, тонко розуміючий трансатлантичні проблеми. Можу відзначити кілька успіхів США у регіоні їхньої традиційної домінації – у Латинській Америці. Фактично, лише Венесуела знаходиться поза безпосереднім впливом США. Піар-успіхом є рішення Обами відновити дипломатичні відносини з Кубою. З Аргентиною та Бразилією, незважаючи на їхнє членство у БРІКС, у США все складається добре. За дії у Латинській Америці Державному секретаріату можна поставити вищу оцінку, ніж за Тихоокеанський регіон.
В Африці цього року ми спостерігали посилення активності ісламістів, декілька терористичних актів. ООН майже безсила, натомість, до справ активніше долучилися Британія та Франція.
– І Франція, і Британія знають, що ніде поза Африкою вони вже не можуть грати роль супердержав, а США не мають нічого проти, аби інтереси Заходу на чорному континенті представляли Лондон та Париж. Побачимо, коли розпочнеться конфлікт інтересів Китаю та Франції і Британії на Півдні.
Яким новий рік зустрічатиме Євросоюз? Новий «президент ЄС» Дональд Туск стверджує, що Європа є єдиною, як ніколи.
– Європа, дійсно, є зараз більш єдиною, але це абсолютно не означає єдності. У 2014 рік ЄС вступав жахливо розрізненим, тепер, нарешті, Брюссель почав формулювати спільні інтереси принаймні у якихось сферах. Рік 2015-й залишається великою загадкою – ані Туск, ані Федеріка Моґеріні не показали, яким буде їхній політичний стиль. Наприклад, рішення європейців, що Порошенка не варто запрошувати на саміт ЄС підтверджує – ніщо не є певним.
Олена Бабакова