21 листопада виповнюється рік, як розпочався Євромайдан. Кількатисячна демонстрація з вимогою до уряду підписати Угоду про асоціацію з ЄС переросла у найбільші в історії України протести. Від того часу Україна втратила Крим через російську окупацію, почалася війна на Донбасі, були обрані новий президент та парламент. Як все починалося – згадує Олена Бабакова у розмові з Павелом Ковалем, колишнім євродепутатом та співголовою комітету співпраці Європарламент–Україна.
Пане Павеле, рік тому Ви були першим європейським політиком, хто приїхав до Києва на Майдан, де українці зібралися, аби виступити проти рішення уряду Миколи Азарова не підписувати Угоду про асоціацію з ЄС. Коли Ви збиралися до Києва, які мали відчуття, очікування, чи взагалі думали, що ці демонстрації можуть тривати понад тиждень?
– Це ще був момент, коли теоретично існував шанс, що український уряд змінить свою думку. Момент, коли Майдан ще не набув своєї пізнішої форми – тоді фактично проходили дві маніфестації: студентська на самому Майдані та маніфестація опозиції на Європейській площі. Я тоді виступив на обох маніфестаціях, мав зустрічі з представниками уряду, з представниками президента, і переконував їх, аби вони розпочали діалог із суспільством, котре абсолютно слушно відчувало себе ошуканим. Адже Янукович дуже довго створював в українців переконання, що підпише Угоду. Це, як на мене, тоді був головний настрій протестів – люди відчували себе ошуканими.
Як Вам тоді, ще перед початком саміту Східного партнерства, здавалося – що демонстранти в стані переконати Януковича? Що вистачить ЄС зробити Банковій більш привабливу пропозицію, і Угода про асоціацію ЄС–Україна буде у Вільнюсі щасливо підписана?
– Ми, європейські політики, тоді були зосереджені на пошуках політичного розв’язання проблеми. З одного боку, комісар Фюле до останнього намовляв Януковича, з іншого боку – політики такі як я розмовляли з його оточенням. Нам здавалося, що ми намагаємося врятувати і саму Угоду, і Україну від серйозніших заворушень. Хоча для мене тоді було очевидним, що ці протести, цей гнів, особливо серед молоді, просто захлинеться без підтримки Заходу. Тому коли я повернувся до Брюсселя, потім до Варшави, то зосередився на тому, аби розповідати ЗМІ про те, що я побачив, аби європейська громадська думка асистувала протестуючим. Мені дуже залежало на тому, аби незалежно від того, чи підпишуть Угоду, в Києві не полилася кров.
А коли Ви зрозуміли, що Євромайдан не буде повторенням Помаранчевої революції, радісної і відносно спокійної, що це протести абсолютно іншої якості?
– Пізніше, вже після Вільнюса. Це стало ясно, коли два протести – громадський та політичний – об’єдналися. Мені здається, для відходу від сценарію Помаранчевої революції ключовими були два моменти: спроба пацифікації Майдану наприкінці листопада та мітинг 1 грудня, з «взяттям» ялинки та подіями на Банковій. Вже тоді йшла гра, де головною ставкою було використання сили проти демонстрантів. На самому початку Євромайдану цього не було видно.
Перед самітом у Вільнюсі, у ЄС відчували, що це все гра не між українським та європейським керівництвом, а що там є ще й третій учасник – Росія?
– Так, тоді, зрештою, було ясно, що росіяни тиснуть на Україну. Янукович тоді вже протягом кількох тижнів перебував під постійним тиском з боку Путіна. Він навіть казав мені про це особисто під час кількох зустрічей у листопаді, але в ЄС тоді недооцінили масштаб російського натискання. Сьогодні можна тільки припускати. Але, можливо, елементом цього тиску вже тоді була погроза окупації Криму. Я, практично, не сумніваюся, що Путін погрожував цим Януковичу вже у листопаді минулого року.
В Україні часом можна почути думку, що, може, варто було дотерпіти Януковича ще рік-півтора, потім провести вибори, і зробити ту саму трансформацію, тільки еволюційним шляхом. З перспективи часу, як Вам здається, була альтернатива українській революції?
– Це поле для конспірологічних теорій – а якби було інакше, а якби хтось не запросив на Майдан. Революційні рухи, незалежно від того, хто їх розпочав, хто їх підтримує, від певного часу мають свою динаміку. Важко потім з’ясувати, чи щось могло змінити цю динаміку. На мою думку, Майдан був апеляцією до якоїсь дуже глибокої української народної традиції, чи не з часів козацтва. Коли народ казав – ні, мусимо обрати нового отамана. Євромайдан був дуже логічним і натуральним у тодішніх українських реаліях. Можна, звісно, припускати, що українці могли б зробити собі референдум типу швейцарського і вирішити майбутнє країни, але такі припущення є абсолютно відірваними від дійсності. На початку Євромайдану існував шанс для Януковича і Азарова – дещо змінити свій підхід до Угоди про асоціацію. А оскільки вони не змогли відповісти на амбіції українського суспільства – то закономірно зазнали поразки.
Тепер, рік після культового вже поста Мустафи Найєма у Фейсбуці, рік після початку протестів, як Вам здається – що є найбільшою перемогою Майдану, а що його найбільшою поразкою?
– Найбільшою перемогою є те, що люди на Майдані дали Україні шанс. Я не є легковажною людиною, аби наївно сподіватися, що українцям вдасться все й одразу. Будуть позитивні зміни, будуть й елементи регресу. Досі може розпочатися якась контрреволюція. Але Україна все одно вже не повернеться до стану з-перед Майдану. Той тип диктатури, який починав запроваджувати президент Янукович, вже до Києва не повернеться. Я б сказав, що після Майдану Україна не зазнала жодної великої поразки, і це також є успіхом. Так. Великим болем для України є втрата Криму та часткова втрата Донбасу, але я переконаний, що за якийсь час, в інших міжнародних політичних умовах, Україна поверне собі контроль над усією своєю територією. Але це ті речі, на які українці не до кінця мали і мають вплив. Я не бачу жодної кардинальної помилки Порошенка чи Яценюка, якої не можна було б виправити. Так, зараз європейські медіа дещо втратили інтерес до України, але у цьому немає трагедії. Український уряд має працювати над реформами. Краще, коли про твою добру роботу ніхто не згадує, ніж коли всі висвітлюють твої промахи.