Радянський Союз перестав існувати понад 20 років тому. Замість нього повстали 15 незалежних держав. Естонія, Латвія та Литва вже є членами Європейського Союзу. Україна, Білорусь, Молдова та країни Південного Кавказу приєдналися до програми Східного Партнерства, але їх поступи у співпраці з Європою сильно різняться. В Росії відбулися деякі перетворення, проте стан демократії в країні досі непокоїть експертів. Яку роль у трансформаційних процесах у Східній Європі грає ностальгія за СРСР, дискутували учасники Warsaw East European Conference, організованої Центром Східноєвропейських досліджень Варшавського університету, яка цими днями проходить у Варшаві.
Грузинський дипломат та експерт з геополітики Александер Ронделі підтверджує, що у Східній Європі ностальгія за СРСР існує, проте закликає розрізняти її типи:
- Коли ми говоримо про ностальгію – то про чию ностальгію? Ностальгія пересічних громадян колишнього СРСР чи ностальгія політичних еліт – це різні явища. Я думаю, ностальгічні настрої досі дуже сильні серед російських можновладців, і це проявляється у зовнішній політиці Москви. Спроби створити Євразійський Союз - це спроби відновити міні-СРСР. Ностальгія також зберігається в свідомості людей, закорінених в соціалістичній культурі. З досвіду моєї країни можу сказати: нове покоління майже вільне від цих настроїв. Не здивуюся, якщо хтось зі студентів скоро запитає мене, що таке Радянський Союз. У моєму поколінні є ностальгічні настрої, і це не допомагає державному будівництву. Тому від ностальгії треба позбавлятися якомога швидше.
Про ностальгію не на власному досвіді, а в результатах досліджень говорить відомий американський совєтолог Річард Пайпс:
- У Росії зберігається велика ностальгія за СРСР. Чому? Бо СРСР був «великой державой». Доволі популярною фігурою у Росії є Сталін, бо він зробив Радянський Союз супердержавою на рівні Сполучених Штатів. Маємо результати опитувань на тему «що б Ви зробили, якщо б комунуністи повернулися до влади». Більшість росіян говорить, що допомагала би їм. Друга велика група стверджує, що змирилася б. І тільки 10% планують імігрувати у випадку повернення комуністів. Мєдвєдєв – тоді ще президент - колись сказав, що Росія оточена ворогами. Я дуже хотів його запитати, як він хоче жити, якщо всі сусіди його ненавидять, але, на жаль, не було нагоди. Хоча картина інша, якщо подивимося на молодь. Три роки тому я мав лекцію в одному з російських університетів, і сказав, що глибоко в серці я не вважаю Росію супердержавою, і аудиторія не протестувала! Погано те, що російський президент досі розігрує карту ностальгії та імперського націоналізму.
Асід Моллазаде, азербайджанський політик та делегат до Парламентської Асамблеї Ради Європи, вважає що не треба перебільшувати з оцінкою ностальгічних явищ на Південному Кавказі:
- Радянський Союз помер в Азербайджані не в грудні 1991 року, а в січні 1990-го, коли радянська армія брутально зайняла Баку та вбила багато мирного населення. Наступного дня понад мільйон азербайджанців виступили проти радянської присутності. Зараз в Азербайджані демографічна та економічна ситуація майже така ж, як в радянські часи. Але за останні 5 років в Баку побудовано більше шкіл, ніж за часів Російської імперії та СРСР. Ми будуємо шляхи, які поєднують різні регіони країни. Радянський Союз зіштовхував між собою нації Південного Кавказу, а зараз ми маємо гарні стосунки з Грузією. Михаїл Саакашвілі сказав: у нас спільний шлях, спільна стратегія, і спільна мета – інтеграція до Євроатлантичних структур. Європа, Захід важливі для нас через вартості: права людини, демократію, гідність. Тому в нас немає ностальгії. Наш головний ресурс це не нафта, а молоде, динамічне покоління. Ми знаємо, куди ми йдемо.
Радянський Союз помер, але не скрізь, - з сумом констатує перший голова незалежної Білорусі Станіслав Шушкевич:
- Я буду говорити на рівні емоцій, бо я не дослідник. Союз не помер, він воскрес. І воскрес в першу чергу у нас в Білорусі, де правила гри такі самі, як в радянські часи. Приклад: коли у 1974 році я їхав до Польщі, то мусив їхати через Москву, аби там отримати інструкції, як себе поводити; зараз, у 2012, я теж їхав через Москву, бо безпосередньо з Білорусі я до Польщі виїхати не можу! Немає у мене ностальгії, я і досі фактично живу в Радянському Союзі. Дякуючи пропаганді, яку проводять білоруські державні медіа, радянські часи згадуються як найліпші. Всі з замилуванням згадують ковбасу по рубль двадцять, але не пам’ятають про ГУЛАГ та репресії. Взагалі-то, білоруси були більш прорадянські, ніж росіяни, і це досі тягнеться. Вільно говорити про те, що діється в Білорусі, ми як за Союзу можемо тільки на Заході.
На думку Станіслава Шушкевича, проблема в першу чергу полягає в тому, що білорусів позбавили їх національної пам’яті:
- Сьогодні з підручників викинули все, що було написано про білоруську історію на початку 90-х, за часів Національного Фронту. Звісно, в добу панування інтернету важко зробити з цього таємницю, але інтернет мають не всі. Тому панує проросійська історія, де Суворов та Муравйов це національні герої, все гарне в нас від Москви, а все погане – від Європи, а особливо від Польщі.
Отже, частина пост-радянських республік досі вирішує, що мало більше значення: дешева ковбаса і безкоштовна медицина чи брак свободи слова і закритість кордонів.
За даними опитування, яке проводилося Інститутом соціології Академії Наук України рік тому, ностальгічні настрої за СРСР досі дуже сильні над Дніпром. 30% опитуваних виступало за повернення до радянської моделі планової економіки, 33% воліють, аби Україна, Росія та Білорусь об’єдналися в єдину державу. Майже половина населення України досі вважає, що їх життя залежить не від них самих, а від зовнішніх факторів.
Олена Бабакова