5 березня 1940 року Політичне бюро Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу прийняло ухвалу про розстріл польських військовополонених, котрі перебували в радянських таборах в Козельську, Старобільську та Осташкові, а також польських в’язнів, яких НКВС утримував на терені довоєнних східних воєводств Речі Посполитої. У результаті того прийнятого рішення було вбито приблизно 22 тис. польських громадян.
Рішення про вбивство польських військовополонених з таборів у Козельську, Старобільську та Осташкові, а також поляків, яких утримували у в’язницях НКВС на терені довоєнних східних воєводств, було прийнято на найвищому рівні радянської партійної і державної влади. Його основою став цілком таємний лист, який у березні 1940 року надіслав до Сталіна народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія. Керівник НКВС написав у ньому: «У таборах для військовополонених НКВС Радянського Союзу і у в’язницях західних областей України та Білорусі нині перебуває велика кількість колишніх офіцерів польської армії, колишніх працівників польської поліції та органіків розвідки, членів націоналістичних, контрреволюційних партій, членів розкритих контрреволюційних повстанських організацій, втікачів та інших. Всі вони відверті вороги радянської влади, сповнені ненависті до радянського ладу».
Далі у листі Берія ствердив: «Як військовополонені, офіцери і поліцейські, котрі перебувають у таборах, вони намагаються продовжувати контрреволюційну діяльність, ведуть антирадянську агітацію. Усі чекають виходу на волю, аби активно долучитися до боротьби проти радянської влади. Органи НКВС у західних областях України і Білорусі викрили ряд контрреволюційних повстанських організацій. У всіх тих контрреволюційних організаціях головну роль відігравали колишні офіцери польської армії, колишні поліцейські та жандарми».
За даними у листі Берії до Сталіна, в таборах для військовополонених утримували: «14736 колишніх офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцейських, жандармів, тюремних охоронців, поселенців та агентів розвідки – за національністю понад 97% поляків».
Керівник НКВС зазначав, що «у в’язницях у західних областях України та Білорусі утримують в цілому 18632 арештантів (серед них 686 поляків)».
Зазначаючи, що усі польські військовополонені у таборах та поляки, котрі знаходяться у в’язницях «є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади», Берія попросив розглянути їхні справи в особливому режимі, «застосовуючи щодо них найвище покарання – розстріл». Він додав, що справи треба розглядати без виклику арештованих і без представлення звинувачень, рішення про припинення розслідування та обвинувального висновку».
Висновки, представлені керівником НКВС, були повністю затверджені 5 березня 1940 року Політбюро ЦК ВКП (б). Лист Берії був підписаний Сталіном, маршалом Радянського Союзу Климентом Ворошиловом та комісаром оборони – В’ячеславом Молотовом.
3 квітня 1940 року НКВС розпочав ліквідацію табору у Козельську, а через два дні таборів у Старобільську та Осташкові. З Козельська 4404 військовополонених перевезли до Катині та вбили пострілами у потилицю.
3896 полонених зі Старобільська вбили у приміщеннях НКВС у Харкові, а їхні тіла закопали у передмісті у П’ятихатках.
6287 полонених з Осташкова розстріляли у будівлі НКВС у Калініні, нині Твері, і поховали у селі Мєдноє. В цілому було вбито 14587 осіб.
Рішенням від 5 березня 1940 року НКВС вбив також приблизно 7300 поляків, котрі перебували у різних в’язницях на теренах, що входили до Радянського Союзу. В Україні розстріляно 3435 осіб (їхні могили знаходяться у Биківні під Кивєом), а в Білорусі приблизно 3,8 тисяч (поховані у Куропатах під Мінськом).
Серед полонених з Козельська, Старобільська та Осташкова вижити вдалося тільки 448 особам. У ніч з 12 на 13 квітня 1940 року, тобто у ході вбивств НКВС польських полонених і в’язнів, їхні родини стали жертвами масових депортацій углиб СРСР. За даними НКВС, під час депортацій була вивезена в цілому приблизно 61 тисяча людей, в основному до Казахстану.
PAP/Т.А.