Днями у приміщенні Австрійського форуму культури у Варшаві відбулася презентація найновішої книжки одного з найліпших у Польщі знавців єврейської філософії ХХ століття професора Адама Ліпшица з Інституту філософії і соціології Польської академії наук. Цього разу його дослідження «Фройд: логіка досвіду. Маранські спекуляції», як випливає з самої назви, становило спробу реінтерпретації психоаналізу Зиґмунда Фройда.
Розпочинаючи зустріч, психолог і філософ доктор Куба Мікурда з Кіношколи у Лодзі так підсумував власне бачення цієї монографії:
- Вихідний пункт, про який Ви, тримаючи цюкнижку, можете прочитати на задній стороні обкладинки, зводиться до трьох рухів, що їх Адам Ліпшиц використовує в рамках своїх маранських спекуляцій. Отже, по-перше, у духу деконструкції, але не для того, аби показувати суперечності, він читає тексти Фройда, шукаючи непослідовності, незавершених думок тощо. Тут є такий гарний пасаж, в якому він пише, що Фройд на тій самій сторінці може одночасно бути і геніальним, і смішним, і нерозумним, і прекрасним, і піднесеним, і так далі, і так далі. І всі ці пункти напруги Ліпшиц намагається продуктивно виокремити, так би мовити, на користь справи. Другий рух досить очевидний, бо ним є читання доробку Фройда з перспективи пізніших апологетів і єресіархів психоаналізу. Тут з’являються такі знайомі прізвища, як Жак Лакан, Мелані Кляйн, Карл Абрагам і, врешті, Дональд Віннікот. І третій рух, очікуваний, зрештою, якщо Ви знаєте мислення Адама Ліпшиця, це зіткнення всього цього з традицією єврейського месіанізму, читання одного через призму другого.
Проте, на початок варто прояснити певну термінологію. У підтитулі книжки можна побачити два слова: «Маранські спекуляції». Натомість у самій книжці читаємо: «Цей опис, хоча він і вкорінений у терапевтичному досвіді, великою мірою має характер спокусливої спекуляції. Я, однак, не вважаю, що спекулятивна природа концепції Фройда є її вадою. Якщо спекуляція означає пусте фантазування – вона не варта зусиль. Якщо ж вона значить спробу опрацювання понять і мисленнєвих структур, з яких світ явищ можна побачити немов у дзеркалі, аби в своєму відбитті явити виміри і риси, не зауважені раніше, спекуляція належить до найбільш вартісної активності людського духа. Твори Фройда значною мірою є спекуляцією цього другого, благородного типу». Чим, отже, є спекуляція як така, та зокрема у Фройда? Яке місце вона займає у філософії і чи це не вона є тим, що визначає статус психоаналізу як науки?
- Кажучи простими словами, це насправді може значити лише те, що ми щось плетемо, непереконливо вигадуємо. І щось таке є нам не цікаве. Але також спекуляція може означати (як я це намагався назвати для самого себе, бо не цілком розумію, що це значить) таку активність, у якій ми дивимося на якийсь фрагмент емпіричного світу, маємо також низку понять, проте ми настільки відкриті для нового досвіду, для того, що емпірія нам каже, що ті поняття, коли ми вдивляємося в емпіричний світ, змінюються або виникають цілковито нові. І ми отримуємо якусь спекулятивну вигоду, що зовсім, однак, не значить, що ми отримуємо якісь добрі докази на користь своїх тверджень. Це й надалі спекуляції. Ми виходимо з якимись фантастичними концептами. Й мені здається, що Фройд дуже часто, всупереч власним деклараціям (і я не перший, хто про це каже) це, власне, робить, тобто спекулює. Він звертається до конкретних випадків і виробляє неймовірні потоки понять, часом не зважаючи на свою попередню теорію – теорію, з якою він взагалі прийшов до цього випадку, або теорію, з якою, як може переконувати, він завершує аналіз цього випадку. Саме тому я намагаюся його читати досить уважно (не кажучи про те, що це дає мені велику інтелектуальну і естетичну радість). І мені здається, що його варто читати уважно тому, власне, що часто він починає з якоїсь теорії, а закінчує, може, й якоюсь іншою, або, як переконує, тією самою, але по дорозі спекулює аж горить під ногами – вигадує нові поняття, нові інтелектуальні структури, вигадує нові гіпотези, що до його теорії не пасують; часом це усвідомлює, отже дотискає їх десь коліном у примітках (саме тому варто читати примітки в текстах Фройда, бо він часто там вішає на якомусь гачку щось нове, знаючи, що цього не можна інтеґрувати до решти – принаймні це він розуміє). Саме тому, як мені здається, його варто читати уважно заради отієї спекулятивної стихійності, що просто фуркоче.
Доходячи таких висновків, автор переконує, що не ставить себе на одну сходинку із Фройдом:
- Звісно, хотілось би, аби було так, що Фройд схиляється над чимось і над ним фуркоче, а потім я схиляюся над Фройдом і виявляюся так само здібний. Так, безперечно, не є. Проте я сподіваюся, що завдяки тому, що я намагався його не репродукувати, але читати з огляду на оті різноманітні дивні місця, що він в них говорить щось трохи всупереч собі самому, трохи несподівано для самого себе, я також щось доспекулюю. Вже використання цього останнього слова з огляду на подане визначення (спекуляції – ред.) вже, ясна річ, є грубою узурпацією.
За твердженням Адама Ліпшиця, немає сенсу обговорювати співвідношення психоаналізу і науки. Натомість, безперечно, продуктивним було б його співставлення із філософією:
- Мені здається, що (звісно, доказів цього не існує), що життєздатність цієї школи і її, я би сказав, дика внутрішня мутаційність (адже вона мутує як жодна інша інтелектуальна школа – ледве хто з неї виросте, то відразу вигадує власну єресь – з ними можна порівняти лише гностиків) – одну зі своїх причин має в нестабільності свого початкового тексту. Адже це саме він так фуркоче, що можна створити чергову єресь, чіпляючись лише однієї з приміток Фройда. Це, звісно, не значить, що всі його вірно тримаються, бо розвивають (цю теорію – ред.) тощо. Не скажу, що я тут особливо оригінальний, але мені здається, що Фройд і постфройдівські єресі у психоаналізі виконують безліч завдань, якими повинна була займатися філософія у ХХ столітті. Адже це одна з найбільш життєздатних інтелектуальних шкіл, що займаються мисленням про людину. Але якщо Ви вже починаєте мислити про людину, то мислите про все. А отже виявляється, що це школа метафізична, епістемологічна, етична і так далі. І психоаналітики (часом знаючи про це, а часом ні, на щастя), творили найліпшу філософію в ХХ столітті, у них з’являлися найцікавіші та найбільш вітальні ідеї. І так відбувалося, почасти й тому, що вони працювали в такому просторі, на який вони собі дозволяли, а чимало інших дисциплін їм на це не хотіло дозволити, маючи щодо цього якісь сумніви. Через це психоаналітики функціонували в якомусь такому дивовижному просторі, де відбувається незбагненна гра між Антеєвим дотиком емпірії та свободою спекуляції, як тому ліпших з них навчив Фройд. Отже філософія в ХХ сторіччі дуже часто не виконувала поставлених перед нею завдань. Проте, на щастя, це чинив психоаналіз, і філософія може в нього ці здобутки потроху викрадати.
Про те, натомість, як такі спекуляції даються взнаки у психоаналітичній практиці, розповідає Ева Модзелєвська-Коссовська з Польського психоаналітичного товариства:
- Для психоаналітика, який, власне, сидить у кабінеті, книжкою, безперечно, є пацієнт. І кожен пацієнт є новою книжкою. Отже так не є, що психоаналітик свідомо в голові тримає всю бібліотеку, з якої щось виймає і переглядає у своїй уяві. У будь-якому разі, він не повинен цього робити, коли перебуває поруч із пацієнтом. Я би, однак, хотіла прокоментувати те, що сказав Адам. Це правда, що теорія Фройда така, що вона щомиті відкриває щораз нову можливість, якісь попередні твердження ставлячи певною мірою під сумнів, трохи пересуваючи акценти тощо. Адам Ліпшиц називає це фуркотінням і ми можемо зупинитися на цьому прекрасному визначенні. Ця книжка мене як психоаналітика надзвичайно тішить, оскільки вона якимось чином повертає нас до сексуальності як джерела. І це чудово, адже, вірите чи ні, але сьогодні психоаналіз має з собою самим певну проблему, віддаляючись від поняття сексуальності. У поточному розумінні, звісно, й надалі є так, що психоаналіз є теорією, що лише на цьому зосереджується, і це багато кого бентежить. Проте, насправді психоаналіз пішов дуже різними напрямками, щось при цьому втративши. І якщо дуже коротко спробувати пояснити, що саме сталося, то, як мені здається, Мелані Кляйн, яка проштовхнула психоаналіз у напрямку так званих відносин з об’єктом і визначила так звану параноїдально-депресивну (або параноїдально-шизоїдну – ред.) позицію, таку невпинну боротьбу людини зі своїми страхами, вона спонукала психоаналіз зосередитися на найраніших процесах розвитку в такому собі найбільш первинному світі людини (коротко кажучи – до Едипа). І відтоді психоаналітики дедалі частіше займаються явищами настільки надзвичайними і розумовими станами настільки первинними, що поняття сексуальності поволі відпадало-відпадало, і врешті цілковито заімлилося.
Тим часом, Фройд саме на ньому концентрується. А отже, сучасний аналіз цього, зокрема, поняття, може бути надзвичайно важливиv для психоаналітичної практики, - каже спеціалістка.
(Запрошуємо Вас послухати передачу в звуковому файлі)
Антон Марчинський