18 квітня, у переддень 76 річниці Повстання у Варшавському ґетто, на Банківській площі, просто перед Варшавською ратушею, вже вдруге відбулася мистецька мультимедійна презентація «Wielka Przywraca Pamięć / The Great Synagogue Restores Memory». Відтворене художницею Ґабі фон Зельтманн зображення Великої синагоги проектували на стіну так званого «Блакитного хмарочоса», збудованого просто на місці цього одного з найважливіших довоєнних осередків єврейської спільноти у Варшаві, що 1939 року нараховувала понад 350 тисяч членів. Знищення цієї синагоги у травні 1943 року було завершальним актом придушення Повстання в ґетто.
З проханням розповісти про цю подію та про враження від неї я зустрівся з її організаторами та гостями.
Говорить Пауля Савіцька з Товариства «Відкрита Річ Посполита»:
- Це дуже показова і цікава мистецька мультимедійна подія. Ми тут бачимо зображення і чуємо звуки, які його супроводжують. А присвячено її пам’яті – пам’яті про те, що було, і про те, що ми би хотіли зберегти. Бо так сталося, що все це зникло з лиця землі – як ця синагога, так і люди, що в ній молилися. Зрештою й ті, котрі в ній не молилися, але були євреями, так само зникли. А разом із отими символами єврейського життя зникала пам’ять про нього. Ми би хотіли цю пам’ять відродити.
- Ми бачимо, що люди проходять повз, їздять трамваї, автобуси, і це якоюсь мірою також символізує минущість пам’яті…
- Але також це життя, бо воно триває й надалі. А разом із тим у цьому житті ми повинні пам’ятати і переказувати цю пам’ять наступним поколінням. Саме тому важливо, аби, коли свідки відходять, пам’ять не загинула.
Одним з гостей заходу був суспільний діяч Матеуш Кійовський:
- Це вшанування пам’яті великої варшавської синагоги, яка стояла в цьому районі – вона була дещо повернута вбік. Це така чудова проекція. Зараз вона вже вдруге, торік була вперше. Гадаю, що добре часом пригадати коріння всіх нас, бо це Варшава, якої вже немає – вона існувала до війни і була знищена.
- Єврейська спільнота становила велику і надзвичайно важливу частину Варшави та загалом Польщі перед війною. Чи насправді пам’ять про неї вже майже у Польщі не існує?
- На щастя, вона повертається. Після тих часів, за комунізму, коли була тотальна «уравніловка», коли всі повинні були бути такими самими, коли різноманітність стиралася, сьогодні ми, однак, до неї вертаємося і пам’ятаємо про неї. А це дуже важливо, аби навчитися про неї пам’ятати, аби навчитися взаємній повазі, аби усвідомлювати, що всі ми різні, але рівні, та немає ліпших і гірших.
Звертаюся до Раси Ріміцкайте, культурного аташе Посольства Литви у Польщі:
- Що ти думаєш про цю подію, про цю спробу вхопити скороминущу пам’ять:
- Для мене це абсолютно неймовірна річ, і я дуже радію, що кожного року, а це вже другий рік поспіль, я можу це побачити. І щороку я приходжу сюди о цій годині, стаю тут і віддаю шану, бо інакше я цього не в змозі назвати. Тут бачиш те, що зробила Ґабі – авторка цього проекту. На мою думку, це не лише річ важлива, але й надзвичайно зворушлива. Я мешкаю в цьому районі і для мене історія цього міста і його мешканців, як євреїв, так і поляків, а також всіх інших, котрі тут тоді перебували, є також історією мого життя і мого буття тут. Тому мати можливість побачити, як колись виглядало те, чого вже немає, що було знищене руками людини – такої ж людини, як і я, як і ти, як і всі ми тут – це, безперечно, також попередження і нагадування, аби, боронь Боже, ніколи більше це не повторилося. Я також всіх заохочую зайти всередину «Блакитного хмарочоса», який колись був проклятим. Зайти, аби послухати другу частину цього проекту – голоси і спів кантора. Стати спиною до метро, перебуваючи всередині хмарочоса, зачинити очі і послухати ці звуки. А коли ви вже відкриєте очі – подивитися на скляну стелю над собою та спробувати уявити собі, де, можливо, ми були б усі, якби цього (війни – ред.) не сталося, і як би всі ті люди й надалі жили поруч із нами та разом із нами. Можливо, тоді ми були б трошки ліпшими, ніж є сьогодні.
- А чи ти не гадаєш, що той spiritus loci, дух місця, який існував тут за євреїв, коли цей район був їхнім районом, тут присутній і надалі?
- Не знаю, на це запитання дуже важко відповісти, адже євреїв вже немає – місто пусте. Етнічно ми вже тут якби настільки чисті, як хтось колись цього хотів. І можна лише сподіватися на Європу, що ми сьогодні можемо подорожувати, можемо бачити, як виглядають інші міста, як там виглядає життя, які там люди, завдяки чому, не знаю, може історія вчитиме нас відкритості та уважності до таких людей, як ми. Бо якщо ми поранимо мусульманський, єврейський або польський палець, кожному болітиме так само. Кров не має національності. Це дуже важливо сказати і зрозуміти. Натомість, лише завдяки пам’яті ми самі можемо зрозуміти, де ми мешкаємо, що для нас важливе та ким ми, зрештою, є.
Таке нагадування є необхідним та заразом може бути незносно приголомшливим. Говорить публіцист Константи Ґеберт:
- Це лякає, бо в щасливих країнах у руїнах лякають духи окремих людей, а у Варшаві лякають духи цілих будинків, цілих районів. І ми кожного дня тут проходимо, а їх не бачимо, не відчуваємо. А це така матеріалізація того, що у Варшаві не дає заснути. І тому дуже добре, що це є.
Антон Марчинський