Оксана Чорна змінила престижну роботу в комфортному кабінеті на окопи, літню відпустку за кордоном – на виїзди на поле бойових дій. Життя її змінила зима 2014 року. Спочатку вивозила поранених українських військових з передової, а потім сама встала до лав Збройних сил. Про те, як виглядає війна очима жінки, у розмові з Українською службою Польського радіо розповідає волонтерка та солдат української армії Оксана Чорна.
Дніпрянка Оксана Чорна – доктор економічних наук, старший науковий працівник Національної академії наук України ще від початку військових дій на сході активно допомагала українським військовим, а у липні 2015 року склала військову присягу та стала водієм-санітаром у 3 батальйоні 28 окремої механізованої бригади. До цього жінка займалася вивезенням поранених солдатів з передової. Оксана розповідає про те, чому вона прийняла рішення стати у лави українського війська та піти на лінію фронту:
«Я мала сильні докори сумління після Майдану, тому що у лютому я там не була. Мала почуття провини, що могла врятувати людей і не врятувала. Розумію, що все це психологічний момент і я нікого би не врятувала. Однак, достатньо було самого факту цих докорів всередині – і я сказала, що більше не хочу пережити подібного. Я буду робити все, що від мене залежить, аби допомогти людям. Це не означає, що я відразу поїхала на фронт і почала воювати. Все відбувалося поетапно. Спочатку приїжджала на день, потім залишалася на тиждень. А пізніше, коли почалися активні бойові дії, вже не було сенсу повертатися. Я більше була потрібна там, на передовій. Я прийняла рішення, що повинна отримати дозвіл на службу за контрактом і призватися. Це була 6-а хвиля мобілізації. Військовий комісаріат знаходився у Мар’їнці, де розташовувалися українські військові. Впродовж доби зробили необхідні документи. Військовий квиток мені привезли вже на передову».
До офіційної служби у війську Оксана Чорна займалася вивезенням поранених військовослужбовців. Крім збирання та передавання гуманітарної допомоги на передову, волонтерка навчалась на курсах надання першої невідкладної домедичної допомоги в організації Червоний Хрест у Польщі. Оксана наголошує, що вступаючи у ряди 28 окремої механізованої бригади, вона не хотіла просто сидіти у штабі:
«Мені важливо було вивозити поранених своїм авто. Це була моя вимога до бригади, коли вони мене приймали. Командувач бригади постійно бачив мене на передовій, часто зустрічав. Спочатку сварився, потім ми знайшли спільну мову. Він зрозумів, що так просто від мене не відбудешся і що я у будь-якому випадку буду там. І якщо він не дасть мені свого відношення-згоди для проходження військової служби за контрактом, то по суті він позбавить мою родину у випадку моєї загибелі або поранення соціального забезпечення. І я гадаю, що вирішальним моментом стало те, що „оскільки нам тебе не позбутися, то хоч якось тебе підтримаємо”. Відтак, від липня 2015 до жовтня 2016 року я була солдатом 28 бригади».
Більшість жінок у бригаді, – каже Оксана Чорна, – проходять службу у пунктах постійної дислокації. У батальйоні Оксани спочатку не було жодної жінки. Потім з’явилася начальник медичної служби підрозділу. У 2016 році до батальйону вступили ще три дівчини – повар, санітар та заступник політрука – офіцер. «4 жінки на 400 військових бригади – це скоріше статистична помилка, аніж якийсь відсоток», – каже вона. Оксана Чорна своє рішення піти на передову пояснює не тільки бажанням позбутися докорів сумління, але і тим, що вона розуміла, як може допомагати військовослужбовцям:
«Я бачила, що те, що я роблю, допомагає солдатам. Якби була тагарем для них, або якби хтось інший міг краще впоратися із тим, що робила я, то я би зібралася та поїхала. Для мене переломною стала ситуація, коли після обстрілів я запитала у ротного, чи можна мені поїхати забрати поранених, тому що це зробити нікому, і він сказав „їдь”. Він довірив мені дуже відповідальну роботу. Військові почали ставитися до мене серйозно, довіряли йти на обміни полоненими, „200”-ими. Коли сапери вагалися, бо ми мусили виходили за свої позиції без зброї, а вони йшли попереду і розміновували, пізніше ми несли тіло, а я йшла в кінці як медик, і вони бачили, що там йде жінка, то їм вже не було так страшно. Суто психологічно. Можливо, їм здавалося, що у жінку не будуть стріляти. Я бачила, що це допомагало: якщо я йду кудись, то була більша ймовірність, що і солдат піде. Я просила: „мені хтось потрібен”, вони думали: „я чоловік, я піду і допоможу”. Так вони збиралися силами і це було помітно».
Оксана Чорна продовжує збирати і возити допомогу для хлопців на передовій. З цією метою вона продовжує вести популярну сторінку у Фейсбуці, де пише про потреби українських бійців. Так, завдяки пожервтам багатьох українців, їй вдається збирати чималі кошти на ремонт авто, приціли для зброї, техніку та прилади нічного бачення, – каже українська волонтерка і солдат.
«Для мене існує поняття комбатант і некомбатант. Не обов’язково йти в армію, щоб допомогти країні перемогти у війні. У мене є багато знайомих чоловіків, які допомагають війську: ремонтують авто, заробляють гроші і перераховують їх на придбання різного обладнання, наприклад тепловізорів. Вони найбільш ефективні там, де вони цим займаються. Не думаю, що було би більше користі, якби вони бігали з гвинтівкою окопами. Тобто є комбатанти, які дуже ефективні в різних ділянках – як лікарі, які рятують поранених, допомагають сім’ям. Але є категорія людей, які переховуються від армії. Я не можу судити їх, оскільки для мене це не зрозуміло. Чи ти привозиш гумантірану допомогу, авто, обладнання, чи допомагаєш пораненим – але ти виконуєш свій обов’язок! А просто десь відсиджуватися, на мою думку, це не по-чоловічому», – переконана вона.
Оксана Чорна пригадує, як у Познані студент поставив їй питання: «Я не розумію, чому Польща не допомагає Україні. Адже краще ми будемо воювати на вашій території, ніж потім будемо обороняти Краків, Познань або Варшаву». Як стверджує українська волонтерка, те саме думають добровольці, які живуть у Дніпрі, Києві чи Львові і кажуть, що краще воюватимуть на території Донбасу, ніж снаряди прилітатимуть у їхні будинки в Києві.
«Була лінія фронту – там, де воювали і був весь інший світ, який не воював, був за декілька кілометрів від передової і жив своїм нормальним життям. Це було дуже добре видно по евакуації поранених з Красногорівки, Мар’їнки, коли там йшли жахливі бої. Ми приїжджали в Курахове за 20–30 кілометрів від лінії фронту, а там – так, все гримить, все чути, але ходять діти, їдять морозиво, мами гуляють, кафе відчинені. А ти прилітаєш увесь брудний, все авто в крові, все простріляне. Біля відділення швидкої допомоги стоїть, пригадую, обстріляна автівка, яка доїхала тільки на дисках – без шин і привезла пораненого цивільного. Ти бачиш ці авто, що буквально вирвалися з пекла декілька хвилин тому, і поруч – діти. То як можна чекати чогось іншого у Києві, чи Кракові? Чим далі, то тим меншим буде відчуття цієї війни. Але треба завжди пам’ятати, що це пекло сьогодні за 3, 20, 300, 5000 кілометрів, але завтра воно може бути тут. Ніхто не захищений від життя на війні», – підсумувала Оксана Чорна.
Слухайте передачу у звуковому файлі!
Підготував Тарас Андрухович