Варшавське повстання, що розпочалося 72 роки тому, 1 серпня 1944 року, було наймасштабнішим проявом боротьби Армії Крайової за незалежність Польщі та найбільшою військовою кампанією підпільної організації в окупованій німцями Європі. Бої за визволення столиці за участі її мешканців, у тому числі жінок і дітей, тривали значно довше, ніж передбачалося – 63 дні. Хоча закінчилися вони капітуляцією повстанців.
Попри те, що так звану годину «W», тобто загальний початок повстання, було призначено на 17 годину, перші постріли пролунали о 13.50 у сутичці з німцями у варшавському районі Жолібож. Учасником цієї події був капрал підхорунжий Здзіслав Сєрпінський, що воював у повстанні під псевдонімом «Марек Сьвіда». Після війни він став відомим журналістом і музичним критиком. А помер Сєрпінський у 2004 році.
У архівних записах, зроблених у 1981 році, він згадував відвагу і самопосвяту цивільного населення під час Варшавського повстання:
- Це були чудові партнери солдата, який воює. І вони також заслуговують на слова вдячності, а також на частішу увагу до того, що вони робили, аби повстанець міг воювати, не думаючи про десятки справ.
Ділячись роздумами про ті дні, Здзіслав Сєрпінський згадував спонтанну, а одночасно чудово організовану співпрацю з мешканцями столиці у питаннях, що стосувалися щоденного життя, як, наприклад, постачання та розподіл провіанту.
- Людей треба було нагодувати. Були, отже, пункти, де у котлах варили суп. Звісно, я не мушу казати, що ніхто не питав про те, звідки ця їжа походить. Попри те, що було дуже важко, кожен приносив те, що мав, і вкидав у той суп. Тож це була така солдатська «каша з сокири». І її вже розносили.
Говорить Галіна Єнджеєвська, псевдонім – «Славка», що під час боротьби за Варшаву була санітаркою у батальйоні «Мьотла».
- Повстання могло тривати так довго, тому, що, по-перше, була неймовірна мотивація солдатів. Але також тому, що з боку цивільного населення Варшави на кожному кроці була шалена допомога.
Галіна Єнджеєвська каже, що попри численні загрози її життю, вона цього так не відчула:
- Вже після всього ми довго думали про те, як це так сталося, що вони в нас не влучили. Бо стріляли в нас безперервно, але лише кулі свистіли над нашими головами. Я мала таке враження, яке навіть мене смішило, що так на це реагую, але мені здавалося, що кулі пролітали крізь моє волосся. Я лише чула «шшш» і мала отаке враження. А санітарка відділу завжди була зі своїми хлопцями в бою. Такий був принцип.
Галіна Єнджеєвська вважає, що попри сумніви, Варшавське повстання не могло не початися. Вона це пояснювала просто незбагненною жорстокістю окупантів і прагненням вийти з підпілля:
- Період окупації був драматичним. Майже в кожного з нас був хтось, кого вбило Ґестапо, або хто загинув якимось іншим чином. Окрім цього, ми так хотіли нарешті закінчити свою підпільну боротьбу, так хотіли воювати відкрито, нормально, зі зброєю в руках, як солдати. Адже нас до цього готували, для цього існували таємні сержантські курси і навчання для санітарок і зв’язкових, аби ми вміли правильно поводитись під час бою. Тому я ніколи не зміню своєї думки: повстання було необхідним. Ми просто мусили боротися за це місто.
Окрім Жолібожа, 1 серпня 1944 року перед 17.00 бої розпочалися також у центрі Варшави та в районі Воля.
За підрахунками істориків, у першому штурмі о годині «W» взяли участь від 1,5 до 3,5 тисяч солдатів. Їх підтримали неозброєні колеги та цивільне населення. Вони мали здобути в столиці 180 німецьких об’єктів. Унаслідок першого удару повстанці зазнали неймовірно великих втрат: близько 2 тисяч загиблих та дуже багато поранених. У всіх боях, що тривали до капітуляції, загинуло близько 18 тисяч вояків. Натомість, серед цивільного населення, за різними джерелами, за цей час було вбито від 130 до 150 тисяч людей.
Однак, повертаючись у спогадах до першого дня повстання, його учасники підкреслюють, що серед них тоді панувала ейфорія та велика надія на перемогу. Галіна Єнджеєвська згадує, що у перший день її не полишала усмішка.
- Нас просто розпирало від радості й загалом від переконання, що, по-перше, ми вже вільні. І ми так вважали, що ось-ось Варшава буде вільною. Що нарешті закінчиться ота жахлива окупація, вбивства людей, тортури (у Ґестапо) на алеї Шуха, та всі ті драматичні ситуації.
Радість після початку повстання відчула також Людміла Нєдбальська, гарцерка «Szarych Szeregów» - «Сірих шеренг». 1 серпня вона перебувала у кам’яниці на вулиці Зєльній, поблизу будинку PAST (Польського акціонерного телефонного товариства), за який з 2 до 20 серпня повстанці вели завзяту боротьбу і врешті його здобули.
- Це був найщасливіший день. Від самого початку було відомо, що ми з цим не змиримося й готуватимемося до – як це у нас називали – перелому. І ми готувалися. Оскільки ми були наймолодшою групою гарцерів, нас призначили виконувати допоміжні доручення. Я роздавала листи, пресу, повідомлення.
Для Еуґеніуша Тирайського, псевдонім «Сенк», 1 серпня означало дуже важкі бої у районі Служевєц неподалік іподрому, де діяла рота К2 полку Армії Крайової «Башта».
- Німців було удвічі більше, ніж нас. І, на додаток, вони були ліпше озброєні. Але у перший момент ми їх застали зненацька. Коли ми до них увірвалися, німці у паніці відступали, але швидко реорганізувалися та почали витісняти нас з того терену. І тоді, однак, загинуло багато наших товаришів. Тож для мене 1 серпня пов’язане зі спогадами про бій біля іподрому. Ці спогади дуже драматичні через те, що з нас п’ятнадцятьох, котрі розпочали наступ, шестеро загинуло.
Нагадуємо, що сьогодні 72 річниця початку Варшавського повстання. Від 9 ранку в багатьох місцях Варшави тривають урочистості, присвячені цій події та повстанцям, що взяли у ній участь.
IAR/А.М.