У Варшаві на запрошення фонду «Наш вибір» відбулася зустріч із українським істориком, співзасновником і співредактором веб-порталу historians.in.ua Андрієм Портновим.
Серед іншого, він говорив про значення історичної політики в Україні в постмайданний період у контексті окупації Криму та війни на Cході. Історик звернув теж увагу на процес декомунізації над Дніпром та роль польсько-українських історичних контроверсій у політиці пам’яті України.
На переконання Портнова, війна, що почалася в березні 2014 року, не була наслідком різної історичної пам’яті чи національної свідомості в одних та її браку в інших українців. Політика пам’яті у цій темі повинна мати своє місце, адже, як зазначив він, причини війни інші. Війна на сході України – це наслідок трьох конкретних чинників квітня 2014 року – поведінки місцевих еліт, Києва і диверсійних груп з Росії.
Як зауважив Андрій Портнов, нині українське суспільство відчуває «багато емоцій, роздратування». Він закликав відсторонитися і поставити себе на місце людей, які випадково опинилися на Донбасі, адже там раніше жили їх батьки.
«Мінімальна емпатія дала б багато, навіть якщо друга сторона поки не буде до кінця розуміти України. Лиш ця частина нашої території пережила війну як таку. Люди з Дніпропетровська, Києва, Чернівців теж їхали на війну. Але ці міста не пережили війну, а Донецьк і Луганськ пережив. Це дуже жахливий і травматичний досвід. З цими людьми доведеться працювати з великою терплячістю роками», – застеріг український історик.
Андрій Портнов закликав не забувати, що всі ті люди, які виїхали з Донбасу, і ті, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, є громадянами України. А тому українська держава має різного роду зобов’язання щодо них. Друге – Україні слід дуже серйозно обміркувати те, яким буде майбутнє Донбасу в складі України. Історик нагадав, що передовсім треба повернути контроль над кордоном, оскільки час грає проти нас, а люди там звикають до того, що вони живуть не в Україні.
«Треба обміркувати, як ми будемо долати наслідки війни: те, що мільйони людей місяцями жили під обстрілами. Я пропоную зменшити зрозумілу, але дуже деструктивну негативну риторику щодо жителів Донбасу. Негативна риторика щодо лідерів ДНР чи ЛНР – це інша справа. Висловлювання щодо звичайних мешканців мають стати більш спокійними. Після цього Україна повинна подумати, яким чином вона може бути там присутня – інформаційно, економічно, культурно», – наголосив Портнов.
За словами історика, досвід переходу до демократичного ладу в країнах Центральної Європи значно відрізнявся від того, що доводиться переживати українцям нині, адже, передовсім, процес трансформації в цих країнах не відбувався в період війни. Крім того, контроверсії всередині, скажімо, польського суспільства не були такими вираженими, як в Україні, додав він:
«З одного боку, не треба переоцінювати вплив історичної політики на те, що зараз відбувається в Україні – на війну в Донбасі, втрату Україною Криму. Можна обережно говорити про досвід і ставлення до комуністичного минулого в Польщі, Румунії, Чехії, Словаччині, Україні, що не означає, що польський випадок дає нам автоматично рецепт на те, що робити в Україні. І так є з кількох причин: в Польщі не було війни, як частини трансформації, а також тому, що суспільні дискусії, суперечності в Україні глибші, ніж польські чи румунські контраверсії. Але, водночас, у всіх цих країнах ми говоримо про досвід переходу від недемократичного до демократичного устрою і його можна у дечому порівнювати», – сказав він.
Однією із найочевидніших різниць цього процесу, за словами Андрія Портнова, є рівень ставлення до пам’ятників з радянського минулого:
«Починаючи від того, як країни Центральної Європи вирішили питання пам’ятників комуністичних діячів. У Литві є парк, де вони всі разом зібрані. В інших країнах їх просто знищили. Це те, що Україна врешті має вирішити для себе – що вона зробить з усіма тими пам’ятниками Леніна, Дзержинського та інших радянських діячів. Ми ще цього не знаємо», – сказав історик.
Говорячи про процес декомунізації, Андрій Портнов зауважив, що прийняті українським парламентом декомунізаційні закони можуть суперечити рішенням місцевих адміністрацій, прерогативою яких є зміна назв вулиць чи знесення радянських монументів. Історик нагадує, що ці закони повинні бути виконанні до певного періоду, що якраз вже наближається. Але до сьогодні більшість вулиць та пам’ятників, скажімо, Леніну, в Україні залишається. Як зауважив він, в Україні було близько двох тисяч пам’ятників вождю пролетаріату, з яких на сьогодні впало лиш 800.
«Є кілька проблем процесу декомунізації в Україні. Перша – не всі норми закону про декомунізацію юридично і грамотно прописані. Друга – є певна суперечність між рішеннями місцевих органів влади і українського парламенту, невідомо, як вона буде вирішена. Ну і банальна проблема всіх назв та пам’ятників на тих територіях, які тимчасово не контролюються Україною – в Донецьку та Луганську», – відзначив він.
Андрій Портнов при цьому наголосив, що основним завданням політики пам’яті в Україні на фоні російської окупації Криму та східних теренів є пошук усіх способів відокремлення від Росії.
«Головна теза – це пошук способів символічного розмежування з путінською Росією. Уся декомунізація підпорядкована тому, щоб Україну символічно відмежувати від сучасної Росії. Грубо кажучи, якщо там стоять леніни, то щоб у нас їх вже не було. Ця логіка, на мою думку, є ключовою», – підкреслив історик.
Торкаючись теми польсько-українських відносин, Андрій Портнов відзначив, що вони будуть так чи інакше розвиватися лиш тому, що ми – сусідні країни, які зацікавлені одна одною. Однак протиріччя, зокрема в історичному діалозі, наростатимуть:
«Я ризикну сказати, що в історичній сфері, правди і, зокрема, в контексті подій Волині 1943 року, наростатимуть протиріччя польської і української пам’яті про війну. Причина проста: якщо для польської пам’яті про війну Волинь – це одна із ключових подій, то для української пам’яті – це другорядна подія. Багато хто в Польщі цього не розуміє і не може сприйняти, що, зрештою, з українського боку теж би було варто розуміти – чому це так важливо для поляків. За великим рахунком мова іде про брак емпатії до партнера. Якби її було трохи більше, то цю розмову можна би було вести набагато спокійніше», – сказав Портнов.
Андрій Портнов каже, що покращити історичний діалог між Києвом та Варшавою можна завдяки елементарному поширенню знань про Польщу та поляків в Україні:
«В Україні було б непогано змінити трішки спосіб представлення Польщі та поляків у підручниках з історії, щоб було трохи більше Польщі в культурній політиці держави. Це стратегічно важливий для нас сусід і у нас спільна історія, хоча погляди на неї можуть бути різними. Тобто історія І-ї і ІІ-ї Речі Посполитої – це те, що об’єднує українців і поляків. В Україні про це знають мало. Я не вірю в проекти повного погодження оцінок, вони все одно будуть різні. Так само Франція, Німеччина чи Іспанія і Франція також мають різні погляди на спільне минуле. Це нормально. Ненормально і прикро, коли ми в Україні дуже мало знаємо взагалі про те, наскільки в Польщі важлива тема Волині», – відзначив Портнов.
Український історик погоджується із поширеною думкою, що польсько-український діалог пам’яті легким не буде. Але розмови потрібні і це краще, ніж переконування самих себе у тому, що «лиш ми знаємо, як воно було». Андрій Портнов теж зазначає, що потрібно розширити коло учасників історичного діалогу, аби і з польського, і з українського боку у ньому брали участь не тільки історики, але й культурні діячі, митці, письменники.
Тарас Андрухович