Уночі з 21-го на 22-е січня у Польщі відбулася акція рахування безпритульних. Такі дані замовило Міністерство праці та соціальної політики. Патрулі поліції та муніципальних служб Польщі, разом із працівниками осередків соціальної допомоги, відвідували місця, де бездомні особи перебувають найчастіше: вокзали, нічліжки, притулки, лікарні. Записували їхні дані й пропонували допомогу.
Як пояснює комендант муніципальної поліції в Кошаліні Піотр Сімінський, метою акції є встановити приблизне число бездомних:
– У яких воєводствах їх більше, у яких – менше, на яку допомогу нам треба приготуватися, які засоби призначити. Справа стосується також організацій, які цій групі допомагають і стараються запобігати бездомності. А також це нагода запропонувати людям конкретні речі: теплий одяг і харчі.
Комісар Уршуля Тартас з відділення поліції в Кошаліні вказує на ще іншу причину:
– Те, що хтось вибрав бездомність як спосіб життя, не звільняє нас від обов’язку перевіряти, моніторувати їхнє середовище, встановлювати, куди ці особи переміщуються. Це важливо хоч би тому, що частина з них може знаходитися в розшуку. Нам треба знати, де їх шукати й куди направити допомогу.
Безпритульним, які шукають захисту в альтанках на дачах, покинутих будинках і наметах, вже не раз пропонували допомогу – каже Роберт Блащак з муніципальної сторожі у Варшаві:
– Вони відмовилися прийняти поміч, не хотіли поселитися в жодному притулку, нічліжці. Єдине, чим тепер ми можемо їм допомогти, – довезти гарячий суп.
Працівник одного з варшавських осередків соціальної допомоги Міхал Нарожняк підтверджує, що більшість безпритульних не хоче скористатися пропозиціями, які їм дають:
– Пропозиції установ, які займаються допомогою, нічліжок та притулків, полягають у тому, що люди, які там перебувають, передусім зобов’язані бути тверезими. Для них це велика перешкода, й вони не погоджуються, щоб ми знайшли їм місце.
Попри заходи багатьох установ, число безпритульних не зменшується, але встановити, скільки їх насправді, дуже важко – звертає увагу керівник програми «Дамо раду» в організації Карітас–Польща Януш Сукєннік:
– Надзвичайно важко порахувати безпритульних людей, тому що вони постійно переміщуються, перебувають у різних осередках і є дуже велика група тих, хто не користується будь-якою допомогою: живуть самотньо, у покинутих будинках, на дачах – навіть за нинішніх атмосферних умов. Отже, 30 тисяч – не зовсім вірогідне число, але треба прийняти, що воно є офіційним, яке вдалося встановити. За іншими даними, бездомних може бути й у десять разів більше. Це не значить, що безпритульних прибуває, хоч така тенденція спостерігається в усій Європі. Приводом є економічна ситуація, обмеження соціальних програм, допомоги. Особливе занепоконня викликає те, що в цій групі щораз більше молодих людей, які виходять з дитячих будинків і дисфункційних родин, а також – в’язнів. Не кожному безпритульному можна допомогти. Частина перебуває в осередках, інші приходять отримати їжу або якісь речі. А ми зосередилися на тих, кому можна допомогти перестати бути безпритульним.
При слові «безпритульний» найчастіше постає стереотипне уявлення: занедбані люди, які ночують десь на лавці чи на вокзалі – відзначає соціальна працівниця Товариства «Відкриті двері» Алєксандра Купчик:
– Безпритульна особа, на думку нашої суспільності, але не тільки, – це хтось літнього віку, занедбаний, у стані алкогольного сп’яніння, хто перебуває у нежитлових місцях – здебільшого в парках і на дачах. На основі досвіду я можу сказати, що безпритульними стають з різних причин. Не конче через алкогольну чи іншу залежність. Часто ці люди були жертвами ексмісії, тобто примусового виселення з квартири, хтось зростав у дитячому будинку, це може бути хтось, хто опинився у важкому становищі й не отримав відповідної допомоги. Це самотні люди, без підтримки родини, які зневірилися, що можуть отримати допомогу у відповідних установах. Ми стараємося довести неправильність твердження, що вони самі у тому винні.
Свою історію розповів Артур Ганшель:
– Моя історія безпритульності досить проста. Йдеться саме про патологічну родину. Батько використовував фізичну силу, психологічне насильство, а був час, що й алкоголь. Укінці, я сказав: «Ні, все, не погоджуюся на це». Спочатку ночував у залізничних вагонах. Але в Щеціні важко отримати допомогу – важче, ніж, наприклад, у Познані або Варшаві. У Варшаві єдина проблема – де переночувати. Бо безпритульний не мусить ходити небритим: є місця, наприклад, осередок на вулиці Житній, де можна вранці прийняти душ, але треба станути в чергу, поки є тепла вода. Опісля йдеш до однієї з їдалень – їх багато. З одягом теж проблеми немає. Клопіт – із ночівлею. Я зі знайомими рішився на сходові клітки будинків.
У випадку Артура Ганшеля деяким ускладненням була територіальна залежність – оскільки він походить із Західнопоморського воєводства, там легше міг би здобути місце в осередку для безпритульних. Але, завдяки допомозі, йому вдалося поселитися у Варшаві.
Януш Сукєннік з організації Карітас оцінює, що хоч у Польщі діють різні установи та програми, які допомагають людям у такій ситуації, то вони схожі на симптоматичне лікування. А системні вирішення недосконалі:
– Тому що кожна з організацій, які займаються допомогою, реалізує кращі, більш вишукані – або гірші програми, а все разом не складається на цілісну пропозицію. В Італії та інших західних країнах розвинута соціальна економіка. Я вважаю – це один з дуже важливих елементів, який допомагає безпритульним підтримати мотивацію виходу з цього стану. Необхідний комплексний підхід і диверсифікація допомоги. Наприклад, Карітас допомагає цілком безпорадним людям, які вже багато років без притулку і не можуть самі функціонувати. З другого боку – багато молодих людей або літні особи, які ще готові на якусь активність і їм також треба адресувати відповідні програми. Проблема безпритульності існує давно й поглиблюється, вирішити її неможливо, поки ми не вирішимо економічних проблем, наприклад, не створимо робочих місць або можливості надання житла, а це в умовах високої орендної плати. Усе разом складається на суспільну хворобу.
Попередньо безпритульних у Польщі рахували два роки тому – їх була майже 31 тисяча. 80 відсотків – це чоловіки.
PR24, IAR/Н.Б.