Logo Polskiego Radia
Print

Втеча з Донбасу: історія однієї родини біженців у Польщі

PR dla Zagranicy
Denys Shpigov 28.06.2014 12:00
  • uchod.mp3
Історія багатодітної родини з Краматорська, якій через загострення ситуації довелося виїхати з Донбасу та просити притулку в Польщі.
Біженці з Боснії, 1993 рікБіженці з Боснії, 1993 рікWikipedia/Mikhail Evstafiev

В десятки разів зросла цього року кількість українців в Польщі, які звернулися про надання статусу біженців. Якщо за 2013 рік з таким проханням до польського Управління у справах іноземців звернулось 46 осіб, то станом на 27 червня цього року відповідні документи вже подало 767 осіб. Спочатку люди їхали за кордон через переслідування режиму Януковича, потім – багато кримських татар шукали притулку над Віслою після анексії Криму, тепер Польща приймає в себе мешканців Донбасу. Проте офіційний статус біженця польська сторона видавати не поспішає. Так, минулого року на 39 негативних рішень, було всього 2 позитивних. Цього року ще жодному українцю не видали позитивного рішення про надання статусу біженця. В яких умовах живуть українці, які були змушені виїхати за кордон через загострення ситуації в країні, з якими труднощами тут стикаються та чим допомагає їм польський уряд – у репортажі Української служби Польського радіо.

Зв’язатися з Іриною виявилось не простим завданням – прямі телефони біженців ніхто не розголошує. Проте Управління у справах іноземців у Польщі згодилося посприяти нашій зустрічі. У відомстві повідомили, що родина Ірини перебуває в таборі для біженців в Червоному Борі, та спитали в неї згоди на інтерв’ю. Сам табір знаходиться в Підляському воєводстві, недалеко від Білостока. Їхати туди довелося навмання – конкретну годину не було призначено. Коли журналіст УСПР прибув в Червоний Бор, працівниця табору відмовилась пропускати його, мовляв, режимний об’єкт, сказала, що зараз покличе когось з їхньої родини на двір. За кілька хвилин з будівлі вийшла жінка, на вигляд років 35, зі стомленим поглядом і вся в чорному вбрані. Відразу поцікавилась, чого ж не подзвонили перед приїздом, і сказала, що чоловік саме поїхав домовлятися за житло під Варшавою.

- Чоловік знайшов будинок під Варшавою, щоб, як в них це називається, піти «на приват» та самостійно оплачувати житло. Потрібно спілкуватись з поляками. Тут мешкають тільки чеченці та українці, а потрібно вчити мову, спілкуватися.

Ірина – мати дев’ятьох дітей: найстаршому вісімнадцять років, а наймолодшому – вісім. Разом з чоловіком їм довелося покинути свій будинок з господарством у Краматорську та просити притулку в Польщі, коли на початку червня бойові дії почали розгортатись зовсім поруч.

- Спочатку ми приїхали в Донецьк на власному автомобілі. Звідти сіли на потяг та доїхали до Львова. Там нас зустріли знайомі на залізничному вокзалі та привезли на кордон. На польському кордоні працівники дуже ввічливі. Там була жіночка у військовій формі, я до неї підійшла та пояснила ситуацію. Вона покликала керівника. Той пішов до українських прикордонників і все погодив.

Ірина розповідає, що після п’ятигодинного очікування вони отримали дозвіл перетнути кордон. Потім – тривале оформлення документів, допити про те, чому вирішили виїхати.

- Запитували про все. Чоловік розповідав про своє життя, ким працює, і чому хочемо перетнути кордон, і чому не залишилися на західній Україні. Багато запитань. Діти дуже втомилися, спали прямо там, на стільцях, на сумках. Ми їх будили, фотографували. Це все дуже довго тривало.

Можливість виїхати в Росію родина Ірини не розглядала – занадто багато росіян зараз на Донбасі, і ця країна, на її думку, прямо причетна до війни на сході Україні. До того ж, в Росії дуже важко багатодітним сім’я, оскільки жодної фінансової підтримки там немає. Залишатися на західній Україні, за словами Ірини, було страшно.

- В Краматорську мені було страшно за те, що в мене заберуть старшого сина. Ходили чутки, що забирають дітей на сході, дають в руки зброю та примушують воювати за ДНР. Так само на західній Україні. Я не знала, як воно буде: чи заберуть його, чи ні. Я переймаюсь за нього. А тут в мене ніхто його не забере.

В Польщі родина Ірини мешкає в окремій двокімнатній квартирі в таборі для біженців. Відразу після перетину кордону їх поселили в іншому таборі, але пізніше направили до Червоного Бору. Жіночка розповідає, що тут умови набагато кращі, проте все одно великою родиною жити в цих умовах складно.

- Ми живемо в триповерховому будинку. На кожному поверсі по дві квартири, в кожній квартирі по дві сім’ї. Тут дуже мало українців. Вони тільки-но почали приїжджати. Загалом тут живуть чеченці. Це зовсім інший народ, ми їх не розуміємо, вони говорять зовсім іншою мовою. Умови, звичайно, складні. Нам дали двокімнатну квартиру. В одній живуть шестеро дітей, в іншій – троє наймолодших і ми з чоловіком. У ванній – маленька душова кабінка. В передпокої їмо в три заходи, тому що всі не вміщаємося. Кухня одна на першому поверсі, і готувати доводиться разом зі всіма сусідами. Але ми з ними поки що ладимо.

Ірина каже, що вони з чоловіком поки не працюють – за польським законодавством не мають права працювати перші півроку. Після цього потрібно просити дозвіл на працевлаштування. Проте, зараз вони мають фінансову підтримку від польського уряду, якої, за словами Ірини, їм наразі вистачає.

- В першому таборі нам видали гроші тільки на харчування до 1 липня: по 9 злотих на людину. А з першого числа буде якась інша фінансова допомога. Я питала у друзів, вони говорять: 340 злотих на людину. Якщо ти йдеш «на приват», тобі платять іншу суму, вона більше. Наприклад, моєму 18-річному синові повинні платити 700 злотих, а тут тільки 340, бо він живе у таборі. Готуємо самі, свої борщі, свою смачну українську кухню. Ми економимо, можемо купити одяг і підготувати дітей до школи.

Про школу наразі Ірині поки нічого не відомо. Мати дев’ятьох дітей планує владнати це питанням після поселення в новому будинку. Поки її діти старанно вчать польську мову: в таборі, де вони мешкають, з ними займається вчитель, до того ж, аби дітей прийняли до школи, польська мова необхідна – впевнена Ірина. Проте зараз для її родини є важливіші нагальні питання – отримати статус біженця, який, за її словами, надають не всім.

- Статус біженця, наскільки я дізнавалася, отримати дуже важко. Але тут є ще якісь інші статуси, які дозволяють тобі залишитись тут, працювати в Польщі. Але дуже часто біженців з Криму відправляють назад. Ось так може навіть бути. З того моменту, як я приїхала, такого не траплялося, тільки чула, що розповідали інші. Відмову людям з Криму пояснюють тим, що там немає війни, і повертають їх назад. У нас трошки інша ситуація. На Донбасі постійно йдуть бойові дії.

За словами Ірини, аби Польща надала їм статус біженця, вони мають довести, що їхньому життю в Україні загрожує небезпека.

- Потрібні відео, потрібні зйомки, потрібні докази того, що тобі загрожувала небезпека. Справа в тому, що коли людині загрожують життю, він не може дістати телефон і зафіксувати це. Це дуже небезпечно. Тобі можуть надягнути мішок на голову і засунути в підвал, якщо побачать. І це найменше. Коли моєму чоловікові підставляли автомат, він не міг дістати телефон, хоча його руки були вільні. Йому було, звичайно, страшно. Ми не знаємо, як це довести. Ми знімали ці бомбардування, як у нас гриміли вікна в будинку. Тому дуже важко довести, щоб видали статус. Поляки самі вже мають визначити і прийняти рішення.

Ірина розповідає, що в Україні до всіх цих подій на сході, вони жили звичайним життям: чоловік працював будівельником, вона – опікувалась дітьми. Родина жила у власному будинку в селі недалеко від Краматорська, школа та церква були поруч з їхнім будинком.

- Жили ми нормально до того моменту, поки не почали ходити люди з автоматами, не стали бомбити нас. Будинок у нас великий, сім кімнат, кухня, городи великі - дві ділянки. Ми були задоволені, коли жили там.

За її словами, загострення ситуації у Краматорську почалось з того, що в селі почали будувати барикади, а на вулицях з’явилися озброєні люди. Відтоді батьки почали боятися відпускати своїх дітей до школи. І боялися вони не Правого сектора, яким лякали людей під час Майдану, - каже Ірина, - а сепаратистів, чи, як вони самі себе називають, ополченців.

- Потім ми почали чути вибухи бомб. Вони були настільки потужними, що здавалося, наче бомба летить в наш бік. Скрізь стояли військові пункти. Страшно було відпустити дитину. Наприклад, їдеш в маршрутці, заходить людина з автоматом і починає перевіряти документи. Якщо у тебе документів немає - виводять. Зараз там така сама ситуація. Навіть стало набагато гірше: там вже якісь ракети літають. Крім того, нам відключали газ. Коли їхали БТРи, попрострілювали труби, і ми чотири дні сиділи без газу. Потім нам відключили воду, і ми були 2 тижні без води. Коли виїжджали, воду досі не подали. Я не знаю, яка там зараз ситуація з цим. Але там досі триває стрілянина, досі бомбардування. Ті хто залишився, пишуть нам: моліться, бо нам страшно. І ми жили там у великому страху.

За словами Ірини, на Донбасі досі основна маса людей підтримує терористів, тому ні з ким не можна говорити про Україну.

- Люди дуже розлючені. Вони дивляться російське телебачення, там показують, як українці вбивають мирних жителів. Показують, як українці кидають бомби в лікарні, як від цього помирають діти. Ті, хто дивиться це, самі цього не бачать, але вірять телебаченню. Тому люди дуже зляться на Україну. Вони хочуть відокремитися, немов фанати якісь.

Жінка не вірить, що в найближчий час українській владі вдасться стабілізувати ситуацію. Вона припускає, що ця криза може затягнутися до зими. Ірина не знає, яка доля спіткає її дім в найближчому майбутньому. Багато будинків без власників займають терористи для своїх потреб. Поки що за господарством Ірини слідкує сусід, проте, за її словами, він може виїхати в будь-який момент. Люди все частіше лишають свої будинки та виїжджають хто куди може. Тож повертатись в Україну багатодітна мати поки боїться, сподівається отримати статус біженця та перечекати смутні часи в Польщі. А далі, каже, як Бог дасть.

Денис Шпігов

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти