Проте такі таблиці прикрашатимуть лише кілька сіл Центральної Лемковини. Чому так і чому в Польщі досі немає назв українською літературною мовою?
До операції «Вісла» 1947 року, коли з південно-східної Польщі на західні землі масово депортували українців, у ґміні Устя-Горлицьке проживало майже сто відсотків лемків. Тепер їх тут – усього 8 відсотків: це ті люди, що в 50-ті роки і пізніше повернулися в рідні сторони. У 2009 р. Рада ґміни Устя-Горлицьке (а історично – Устя-Руське) вирішила провести громадські консультації, на основі яких можна було б встановити двомовні таблиці з назвами місцевостей.
Ці консультації охопили дев’ять місцевостей ґміни. За їхніми даними, двомовні таблиці з’являться в таких селах Лемківщини, як Кункова, Новиця, Реґетів, Гладишів, Ждиня, Конечна, Бліхнарка, Ріпки. Громадські консультації – це нині єдиний шлях, згідно з яким українці можуть якимось чином показати свою присутність – підкреслює голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима.
– На державному рівні стосовно нацменшин деякі записи закону стисло пов’язані з величиною меншини. У випадку застосування мови меншини як регіональної вимагається щонайменше 20% представників меншини в територіальній одиниці, наприклад у ґміні, – каже П. Тима.
Отож, якщо в населеному пункті підтверджено 20 відсотків представників нацменшини, то він вписується в спеціальний урядовий Реєстр ґмін, на території яких проживають нацменшини. Підтвердити це можуть результати перепису населення.
– Це дає право ґмінам просити профінансувати двомовну таблицю, у цьому вимагається поріг у 20 відсотків, – каже П. Тима.
Цей поріг – досить високий для будь-якої нацменшини Польщі, не тільки для українців, бо на всю країну є лише 86 сільських ґмін, які відповідають цим вимогам, – наголошує Петро Тима.
– В інших європейських країнах є поріг у 8–11 відсотків, а в Польщі, де представників нацменшин усього 1–2 відсотки, цей поріг фактично непрохідний, – каже П. Тима.
Під час минулорічного перепису населення Головне статистичне управління Польщі виокремило ґміни, де проживало принаймні 10 відсотків представників нацменшин, – каже Петро Тима:
– Таких українських ґмін було понад 10, зокрема, ґміна Команча Підкарпатського воєвідства на рідних землях, – каже П. Тима.
Але також це ґміни на землях, куди українців переселено – наприклад, Ґурово-Ілавецьке на півночі країни. Та поки не буде змін у законодавстві, українці Польщі не можуть розраховувати на написи місцевостей на інформаційних таблицях рідною мовою.
Голова Об’єднання лемків Стефан Гладик живе в Білянці, де від 2009 року стоїть перша і поки єдина в Польщі таблиця з назвою лемківською говіркою. Тоді її встановлювали з великими труднощами: під час громадських консультацій була перевага лише в один голос. Та коли кирилична назва вже висіла, кілька разів невідомі її перевертали, замальовували чи знищували. Але вже майже рік такі інциденти не трапляються – таблиця стала своєрідним «тестом на мультикультуралізм».
– На ній відбувався досі своєрідний діалог. Спочатку нищення, але тепер – спокій і сприйняття, нині це стає нормою, – каже С. Гладик.
«Люди вже звикли, що кириличні назви нічим не загрожують польській культурі», – підкреслює Стефан Гладик.
– Значення має те, що польські еліти самоврядування говорять про потребу таких таблиць іншим полякам, – каже С. Гладик.
...А тому, напевно, тепер поляки з Реґетова цю ініціативу – підтримали.
– Я поляк, проте живу у лемківському селі, тому я голосував за цю пропозицію. Так має просто бути, – каже один із реґетівчан.
– Так ся складало, що на зібраню лемків було більше, але поляки теж голосували, щоб назва була двомовна, – каже Петро Чухта, а один із лемків-реґетівчан додає:
– Як був Регетів колиси, но то ней буде тоди і Регетів тіж. Мешкав тілько єдин поляк ту до війни. Буде згадка, – каже він.
Назви лемківських місцевостей записані з урахуванням тутешніх говіркових елементів. Щоб передати власний, дуже старовинний діалект, лемки використовують додаткові літери, зокрема така, як російська «ы» – задля передачі архаїчного голосного звуку. Отож, якщо деякі назви збігаються з українським літературним написанням, то інші вже трохи від нього відрізняються. Викладачка української мови з люблинського Університету Марії Кюрі-Склодовської Надія Гергало підкреслює, що це сприятиме збереженню лемківської говірки як такої, що, на її думку, погано захищена:
– Нині практично, окрім дослідників та самих носіїв, вузьке коло людей знає про ці говірки, – каже Н. Гергало.
А от у Маластові таблиця далі буде тільки польською мовою...
На Північному Підляшші проходить українсько-білоруська мовна межа. Проте вона – нечітка, а отож чимало говірок має різні ознаки відразу обох мов. Марко Хмелевський – уродженець підляського села Орля. Ця ґміна, у якій теж видніють таблиці з кириличними назвами місцевостей, стала прикладом того, наскільки неслушним може бути застосування саме літературної мови щодо назви прикордоння.
– У моїй ґміні більшість мешканців в переписі записалося білорусами, то влада ввела білоруські назви. І так наші назви поперекручували. Наша традиційна назва села – «Вурля» чи «Ворля», а по-польськи це «Orla». Натомість нам написали незрозуміло якою мовою «Орля» – певно російською, бо по-білоруська мало б бути «Арля», – каже М. Хмелевський.
А Петро Тима продовжує:
– На території, де традиційно проживає українське населення, встановлюються назви білоруською мовою, бо польські чиновники віддавна вважали цю територію білоруською, а отже органи проголосували за написи мовою, що не є рідною для цієї нацменшини. Тимчасом у такій ґміні, як Ворля – по-підляськи – можна було встановити українські назви, передані діалектом, а не білоруською літратурною мовою, – каже П. Тима.
Така політика насаджування літературної мови, що не враховує місцевої специфіки, веде до прямої полонізації місцевого населення. Тому Надія Гергало цілком підтримує плекання регіональних елементів. Вона наголошує: з одного боку, важливо, щоб на таблицях при в’їзді до міст видніла польська назва, проте:
–Дуже важливо також, щоб було і місцевою говіркою, бо це підкреслюватиме їхню ідентичність, те, що вони вносять у краєвид. Це дуже важливо, – каже Н. Гергало.
Надія Гергало підкреслює: на етнічному прикордонні польська культура часто черпала з культур сусідніх народів та етнічних груп, тому варто, щоб уже в’їжджаючи в місто, туристи бачили: цей регіон є специфічним.
Ігор Ісаєв