У 1991 році професор Торунського університету Омелян Вішка в маленькому містечку Александрув-Куявський, що на північний захід від Варшави, виявив тризуби на кількох уцілілих стовпцях огородження. Паркан відокремлював колишній військовий цвинтар вояків армії Української Народної Республіки. Пам’ятка була тоді в жалюгідному стані – фактично це було кілька стовпців, сліди старих могил, і насипаний у 1920-ті роки козацький курган без хреста. Як же українські вояки-петлюрівці опинилися в провінційному польському містечку, далеко від батьківщини, поблизу німецького кордону? – розповідає Омелян Вішка.
– У 1920 році Українська Народна Республіка була союзником Польщі у війні з більшовиками. Проте восени 1920 року Польща підписала з більшовиками договір – і петлюрівці опинилися самі, їх просто інтернували в Польщі, – каже Омелян Вішка.
В Александруві опинилися далеко не всі солдати петлюрівського війська. Це були:
– Київська дивізія і Шоста стрілецька дивізія опинилися саме в Александруві. У цьому місці був табір ще за німецьких часів, бо тут неподалік проходив кордон. Бараки санітарного табору використали для петлюрівців, їх тут опинилося три з половиною тисячі, – Омелян Вішка.
Від 90-х років, щороку в червні, до Александрува приїжджають делегації. Прибувають нащадки петлюрівських емігрантів. На Козацьку могилу – а саме так тепер називають відновлену пам’ятку – приходять не лише представники влади Александрува, делегації місцевих підприємств та установ, а й жителі міста, депутати Сейму, науковці, гості з України. На початку гарцери, а потім жовніри Війська польського несуть почесну варту. Головним організатором свята відтоді стало місто – а теперішній його бурґомістр Анджей Цєсля зробив із Козацької могили головну принаду Александрува-Куявського:
– Ця могила стала своєрідним символом хороших польсько-українських відносин. На цьому місці ми згадуємо спільну долю наших народів, які разом боролися за свободу. Після Другої світової війни про Козацьку могилу забули, вона знаходилася в руїні. Щойно 1991 року, стараннями професора Омеляна Вішки, розпочалося повернення пам’ятникові його первісного вигляду, – каже він.
Так казав Анджей Цєсля на урочистості цього року, уже дев’ятнадцятій з черги. А ось як виглядало перше вшанування петлюрівців:
– У 1993 році відбулося офіційне посвячення відреставрованого цвинтаря. Тоді до нашого міста прибули високопосадовці з України, також польські урядовці, і відтоді кожної першої неділі червня ми збираємося біля Козацької могили, щоб віддати шану петлюрівцям, які тут перебували у 20-ті роки, – каже він.
Політики і тепер не забувають про Козацьку могилу, а при нагоді урочистості кажуть про сучасність двосторонніх взаємин. Ян-Кшиштоф Ардановський з польсько-української парламентської групи:
– Пам’ятаючи все, що порізнило польський та український народи в минулому, згадуймо й хороші сторінки співпраці, які можуть стати канвою нових взаємин між нашими народами. А ми повинні співпрацювати. Польща прагнула й прагнутиме бачити українців у європейській сім’ї народів, проте ми шануватимемо також кожне рішення, яке український народ прийме щодо свого напрямку в майбутніх парламентських виборах, – каже він.
Генеральний консул України в Ґданську Мирон Янків:
– Я низько сьогодні кланяюся тим, хто віддав життя за незалежну Польщу та Україну. Надзвичайно вдячний владі Александрува-Куявського і всім тим, хто зробив дуже добру справу. Хотів би сказати – вічна і світлая пам’ять тим, хто тут похований. Це місце для нас завжди буде святим, – каже він.
Згадують своїх батьків діти – вони нині вже не живуть в Александруві, говорять найчастіше по-польськи, бо вояки-петлюрівці намагалися, не маючи польського громадянства, якомога швидше влитися в польське населення. Андрій Сторожук згадує про батька, вояка Івана Сторожука-Вознюка зі Звягельщини:
– Мій батько оженився в 1938 році з полькою. Йому дали шлюб за умови, що діти будуть виховані у католицькій вірі, проте до самого кінця життя він залишався православним. До речі, до самого кінця життя він намагався отримати польське громадянство, проте його так і не одержав, – каже він.
Богдан Жупінадзе говорить про тата, грузина, що воював у петлюрівському війську, Димітра Жупінаса. Батько вимушений був покинути родину через наступ совєтів:
– Ми не мали контактів з батьком до 1961 року. Він після війни оселився в Німеччині, а в 1952-му виїхав до Сполучених Штатів. Він шукав нас там, де ми з ним жили раніше, на Волині, проте нас там уже не було. Ми втекли до Польщі, бо нам, після того, як учергове на наші землі прийшли совєти, один добродій порадив утікати – інакше нас уб’ють, – каже він.
Омелян Вішка наголошує: попри те, що доля петлюрівців у Польщі не була легкою, в Александруві відбувся розквіт культурної діяльності українських вояків:
– Всередині табору розгорнулося культурне життя. Воєнний час не сприяв багатьом справам, а коли петлюрівці опинилися в таборах, то можна було розгорнути освітню діяльність. Був кооператив та два видавництва – Шостої дивізії та релігійне, – каже він.
Та в цьому таборі вояки УНР не були довго:
– В самому Александруві петлюрівці перебували тільки протягом одного року – від осені 1920 до осені 1921 року. Потім їх перенесли до табору в Стшалкуві – це далі, на заході Польщі, і до Щипйорна біля Каліша, – розповідає Омелян Вішка.
Тому могили петлюрівців розкидані по всій Польщі. Є їхні некрополії, зокрема, в Ланьцуті (неподалік Кракова), Каліші (на південному заході) й Стшалкуві (біля Познаня).
Ігор Ісаєв
Запрошую послухати звуковий файл і подивитися фоторепортаж з урочистості вшанування пам’яті українських воїнів в Александруві!