Українська тематика часто присутня у польській культурі та медіа. Але чи так насправді поляки багато знають про Україну? Як виглядає повсякденне життя сусідньої держави, розповісти вирішив Пйотр Поґожельський, багаторічний кореспондент Польського радіо у Києві. Роздумами своїми він поділився на сторінках книжки «Barszcz ukraiński» – «Український борщ».
Пане редакторе, звідки виникла ідея надати книзі таку кулінарну назву – «Український борщ»?
– Ми довго вагалися, як назвати книгу. Були пропозиції типу «Як далеко звідси, і як близько» тощо. Український борщ це страва, в якій є все. Такою є й Україна – в ній ми можемо знайти набір різних культур та тенденцій. Другий аспект є таким, що український борщ, яким його знають у Польщі, це страва, яка готується за іншим рецептом. Так є і з польським сприйняттям України: нам здається, що це щось дуже подібне, щось добре знане, а так насправді це зовсім інший світ. Як оригінальний український борщ має більш виразний смак, так і в Україні всі барви життя є яскравішими, ніж у Польщі.
Майже всі поляки з дитинства мають якесь уявлення про Україну: або з польської літератури, або з розповідей рідних. На Вашу думку, що, власне, найбільше дивує поляків, коли вони вперше приїжджають до України, і їх образ цієї землі стикається з реальністю?
– Мені здається, поляків, котрі вперше потрапили до України, дивує той факт, що це не така вже й бідна країна. А саме такий образ часом з’являється у польських медіа або будується через спілкування з людьми з України, які приїжджають до Польщі у пошуках праці. Маю таке враження, що для багатьох поляків Україна – це така «чорна діра», світ так само далекий, як Африка. А потім вони потрапляють до України і бачать, що це держава, яка в міру нормально функціонує, є багата культурна та історична спадщина. Для більшості поляків перший контакт з Україною – це, звісно, Львів, але багато цікавих речей можна побачити, їдучи далі на Схід: до Києва, до Харкова, чи навіть до Донецька – там теж є місця варті відвідування.
Ваша книга присвячена сучасній Україні та сучасним польсько-українським відносинам. Але, мабуть, важко говорити про стосунки Києва та Варшави, не згадавши про їх історію...
– Я намагався уникати історичних сюжетів. Хоча, звісно, у книзі є розділ, безпосередньо присвячений історичному контексту польсько-українських відносин, і це розділ про Волинську трагедію. У своєму тексті я більше хотів представити український погляд на ті події, як українці дивляться на події на Волині у 43-му році, як дивляться на УПА. Є в книзі також розділи про Голодомор та сталінські репресії в Україні, там, звісно, згадується Биківня – місце розстрілів поляків під час Другої світової, але головна роль цих сюжетів – прояснити для поляків справу історичної пам’яті в Україні. Мені хотілося, аби поляки усвідомили, яким є український підхід до історії та наскільки українці постраждали від комуністичного режиму. Як тоді було важко говорити про історію, і як у зв’язку з цим зараз виглядає історичний дискурс в Україні.
Ви згадали про комуністичні часи. Багато моїх знайомих поляків, повертаючись з України, дивуються, наскільки багато пострадянського досі має незалежна Україна. На Вашу думку, як ці пострадянські елементи сприймаються нашими західними сусідами: як етнографічна екзотика, дивацтво, небажання щось змінювати?
– Це звісно так є, що цей український простір великою мірою є простором пострадянським. І для тих, хто приїжджає до України на коротший термін, це може бути цікавинкою. Для людей, котрі подібно до мене живуть тут довший час, це є обтяжливим. Радянські, пострадянські звичаї – вони дуже відрізняються від того, що ми маємо в Польщі. Але що гірше – вони випирають українську культуру. На українській естраді пострадянські тенденції домінують. Я намагався підкреслити у книзі, що українська поп-культура досі має дуже міцний зв’язок з Росією. Україна, Білорусь, Росія, Казахстан – це досі єдиний простір з цієї точки зору. У Києві, де я живу, української поп-культури майже не видно. Так, є кілька популярних україномовних гуртів, але якщо ми ввімкнемо телевізор – там самі зірки з колишнього СРСР. Навіть в шоу «Україна має талант» українських виконавців оцінюють росіяни. Це такий пережиток імперських часів – щось добре мусить мати печатку з Москви.
А поляків дивує той факт, що незважаючи на минуле російсько-українських відносин, українці досі так прив’язані до російської культури? Чи радше вважають це за натуральний спадок по Радянському Союзу?
– На мою думку, полякові, аби зрозуміти цей зв’язок, треба знати, наскільки міцно в Україні вкорінилася радянська культура. Наприклад, наскільки часто люди на щодень, спілкуючись один з одним, вживають цитати з радянських кінофільмів. Для нас це дивне. Мені здавалося, що після стількох років незалежності власна, українська культура мала б посісти міцнішу позицію. Я був дуже здивований, наскільки українська культура залишається у тіні пострадянської.
У Європі про Україну знають переважно завдяки політичним подіям у Києві. Мало хто не чув про Юлію Тимошенко та її зачіску. До речі, постать української екс-прем’єрки з’являється на сторінках Вашої книги?
– Мені здається, вона там є, але не як головна героїня. Про політику я пишу у розділі про корупцію. Це така спроба поглянути на українську політику не через призму постатей. Я хотів показати таку Україну, якої поляки не знають. Тому, між іншим, у книжці немає ностальгічних польських сюжетів про Україну. Мені йшлося про те, аби показати не ту державу, яку поляки можуть знати з коротких візитів до Львова, Івано-Франківська чи Луцька. Я прагнув показати Україну як сусідню незалежну державу, котра має свої проблеми з пострадянською спадщиною, має певні конфлікти всередині, але без ностальгії за польськими давніми теренами.
А чи є у книжці рецепт справжнього українського борщу?
– У тексті є описи деяких українських страв, але якраз рецепту приготування борщу немає. Я, якщо чесно, сам його готувати не вмію. Але вміє моя дружина.
Олена Бабакова