Український історик, журналіст та громадський активіст Вахтанг Кіпіані представив у Варшаві інтернет-журнал «Історична правда». Принагідно головний редактор цього видання поділився із мною своєю точкою зору на польсько-українські взаємини.
«Історична правда» – це спроба в журналістському Інтернет-форматі наблизити людям складність української історії в цікавій і доступній формі. Найпопулярніший український історичний та гуманітарний некомерційний Інтернет-проект існує 5 років. За словами головного редактора видання Вахтанга Кіпіані, це науково-популярний ресурс, який зрозумілими словами розповідає про важливі віхи здебільшого з історії XX століття та сучасності. На сторінках Інтернет-журналу: дві світові війни, тема порушень прав людини, боротьба за свободу, ліричні і трагічні історії не тільки етнічних українців, але й усіх інших народів, які жили і живуть на терені України – поляків, євреїв, росіян, караїмів, греків. Вахтанг Кіпіані каже, що формування нації – це постійний процес і важливо, аби ми брали в ньому участь сьогодні, коли ми визначаємося із майбутнім, але при цьому слід пам’ятати, що історія України – це наша спільна пам’ять.
«Історичне пізнання дає можливість не робити політичних помилок. Історія України останніх 2-х років великою мірою зав’язана на різному і часом дуже хибному трактуванні історичних подій, яке пов’язане не з тим, що люди знають неправильну історію, а з тим, що люди не знають взагалі ніякої історії», - каже Кіпіані.
Польська тематика на «Історичній правді» поруч із українським контекстом є досить об’ємною. Тут є два великі спецпроекти, пов’язані із польською історією: Катинь і Волинь’43. Як зауважив Вахтанг Кіпіані, автори матеріалів у цих рубриках роблять акцент на розумінні польської історії, взаємній відповідальності поляків і українців у трагічних подіях ІІ світової війни. На думку Кіпіані, польсько-український діалог, який нині триває є недостатнім.
«Наші історичні долі в XX столітті переплетені таким чином, що нам важливо краще розуміти, чому полякам так болить Волинь. А поляки мають розуміти, чому українські націоналісти зі зброєю мусіли воювати не тільки за уявлену свободу, але і за терени – Волинь, Галичину, і чому українсько-польські проекти XX століття в 1918-у і 1940-у роках були ворожими один одному. Те, що історики зустрічаються - добре. Погано, що є мало спільних телевізійних проектів, де українці і поляки у формі дискусії говоритимуть про Волинь. Коли буде спільний проект і будуть знайдені схожі точки зору, тоді нам легше буде рушити далі і продовжити діалог в інших сферах.
За словами Вахтанга Кіпіані, історія польсько-українського конфлікту має свій наслідок сьогодні, коли Україні найбільше потрібна підтримка, однак ми ризикуємо втратити її через різне трактування подій 80-літньої давнини.
«Нині українці здебільшого говорять про свій біль і кривду, а поляки про свій. Проблема в тому, що і те, і те правда. Не можна сказати, що поляки перебільшують свій біль, а українці недооцінюють своєї трагедії. Варто згадати слова з фільму Гоффмана «Вогнем і мечем»: „Поки ці два народи знищували один одного, цим скористався третій”. Так було в історії не раз. Якщо ми хочемо зробити з цього висновки, ми маємо зрозуміти, що історія 40-их років має продовження сьогодні, коли Україні найбільше потрібна підтримка, але ми можемо втратити її через те, що історики, публіцисти, суспільство по-різному трактують події 80-літньої давнини. Ми маємо знати про ці трагічні події, але це не має впливати на наші взаємини. Діалог має бути спрямований на те, аби ми піднялися понад болем і кривдами минулого, щоб побудувати нормальне майбутнє».
Вахтанг Кіпіані нагадав, що президенти Польщі і України в інтересах обох народів вже сказали ті слова, які є формулою вибачення: «пробачаємо і просимо пробачення». На його думку, українці і поляки не повинні «вигадувати велосипеда», а здійснювати різні проекти у рамках цієї формули взаємного вибачення. Історик наголосив, що підтримка і допомога Польщі під час Майдану запам’яталася українцям. Як зауважив Кіпіані, Майдан був місцем європейських українців із європейськими поляками. Інша справа, що ми не можемо сприймати польську підтримку як хабар, тобто «визнати» ту кривду, яку суспільство не наносило полякам.
«Якщо кривда була нанесена, її винуватцем була конкретна політична організація і цей момент українські та польські історики мають обговорювати. А вішати провину з 40-их років на все суспільство – неправильно. Якщо ми хочемо нормальних взаємин, то треба постійно йти вперед, а не оглядатися назад, що повинні робити лише історики. Суспільство має знати про цей справжній біль обох сторін, адже кров польської дитини нічим не відрізняється від крові української дитини, а доля виселених поляків нічим не гірша за долю виселених українців польським комуністичним режимом».
Характерно, що Польща майже відсутня в українських ЗМІ. Таку невелику присутність польської тематики в українському мас-медійному просторі Вахтанг Кіпіані умовно пояснює значно більшою провінційністю українських ЗМІ і суспільної думки у порівнянні з польською.
«Не тільки українці рідше їздять по світу, але й українські журналісти рідше бувають в Польщі. Треба, щоб тут було більше бюро українських мас-медіа, а українські журналісти замовляли більше матеріалів у польських колег. Багато українських ЗМІ замовляє авторські колонки з Росії, бо відсутній мовний бар’єр. Зі знанням польської гірше. Ми маємо бути не провінційними, а європейськими. Тоді польські відомі публіцисти зможуть презентувати свою точку зору і українському читачеві. І польські політики буватимуть частіше в Україні, бо вони знатимуть, що у них тут є аудиторія. Сьогодні, прізвище міністра оборони, міністра фінансів, голови Конституційного трибуналу Польщі в Україні нічого не говорить. Українцям треба підтягуватися до Польщі, яка прекрасно себе показала в часи трансформації – це нормальна економіка, що розвивається, зріле суспільство, хоч зі своїми проблемами, але дай Боже нам мати ці проблеми. В цьому сенсі треба дивитися на Польщу і це може стимулювати інтерес українців до цієї країни».
Вахтанг Кіпіані наголосив, що Україна не має політичної волі та фінансів, аби так, як Польща запрошувати студентів та впливати на майбутні еліти, які будуть у свій час, здобувши західну освіту, зокрема і польську, лідерами своєї країни в різних ділянках – бізнесі, політиці, суспільстві.
«Поки Україна не в змозі досягти цього ні на адміністративно-організаційно-фінансовому рівні, ні на інтелектуальному. Те, що Польща приймає величезну кількість українців – це добре, було б добре якби ці люди поверталися в Україну. Але зрозуміло, чому молодь не повертається. Людина шукає де краще. І якщо в Польщі розвиток економіки, заробітки, атмосфера є кращою, ніж в Україні, то ці люди не повернуться. Тому треба робити, грубо кажучи, «Європу в Україні».
Вахтанг Кіпіані звернув увагу на те, що якби поляки не робили реформ, то з Польщі на Захід нині виїхало б значно більше людей. Головний редактор «Історичної правди» додав, що польська молодь є так само патріотичною, як і українська, та, яка залишається в Польщі. Але водночас кожен хоче мати нормальне житло, перспективну роботу, виховувати дітей у безпечному довкіллі. Якщо вони не можуть досягти цього у себе, то очевидно, що вони не будуть сидіти там, де є нестабільність, корупція. Тому, як влучно підсумував Вахтанг Кіпіані, «дякуємо Польщі, але треба робити реформи в Україні».
Тарас Андрухович