У понеділок 2-го лютого в Австрії відбулася перша спроба маршу в рамках руху ПЕГІДА – це створений у Німеччині суспільний рух Патріотичні європейці проти ісламізації Заходу. У Відні зібралося ледве 300 учасників, а в контрдемонстраціях взяло участь 5 тисяч людей. За порядком стежила понад тисяча поліцейських. Важко уникнути негативних стереотипних асоціацій, хоч творці антиіммігрантського руху ПЕГІДА заперечують, що він є расистським та антиісламським. Чергова демонстрація планується наступного тижня.
Раніше, у суботу, в Мадриді кількадесят тисяч людей взяли участь у марші лівої партії Подемос, яка має серйозні шанси в цьогорічних парламентських виборах в Іспанії.
Що може виникнути з таких маршів? Публіцист тижневика „Kulturaliberalna.pl” Ярослав Куїш звертається до символу попередження у спорті.
– Ми вперше бачимо контестацію, яка виставляє жовту картку для політичного класу. Бо якби політики справді враховували суспільні настрої, то, мабуть, таких суспільних рухів не виникло б – вони не вийшли б поза межі партій. Тим часом, спроби використати це невдоволення були лише на крайній правиці. Можливо, що проблем імміграції та крайнього ісламу не варто в європейській політиці прив’язувати лише до пропозицій крайньо правих – бо решту охоплює політкоректність. Найбільш несподіваним після перемоги СІРІЗИ в Греції був коментар французького європарламентарія, альтерглобаліста Жозе Бове, який теоретично повинен бути її союзником. Він сказав, що хоч як би симпатизував із рухом лівих політичних сил, то контекст усіх цих подій є різним у різних країнах. Навіть, коли порівнювати Грецію з Іспанією, з врахуванням їхньої ситуації, простих аналогій немає. Суспільний рух у кількох європейських країнах має різні відтінки: вони можуть бути крайньо правими, крайньо лівими. І радше слід запитати, де інші політичні партії, що діється з центром, правоцентристами і лівоцентристами.
Слід відзначити, що сучасні політичні рухи не вкладаються легко у звичний політичний обіг – вважає Ярослав Куїш.
– Правдоподібно, весь їхній успіх полягатиме у введенні певних тем, важливих для європейців, і нагадуванні про них. Можливо, найбільш щирими у своїй політиці є британці. Коли Найджел Фарадж, лідер Партії незалежності Сполученого Королівства, досягав чергових успіхів, там почали задумуватися, як це можливо. Адже у Великій Британії відкрито говорили про реальні проблеми, про те, що насправді турбує людей. Якщо навіть британець у черзі за соціальною чи медичною допомогою бачить перед собою іммігрантів з Польщі й обурюється, вважає, що у всьому винні іммігранти – то, коли повертається додому, вмикає телевізор і чує, що завдяки іммігрантам в країні є економічне піднесення і в макроекономічному масштабі це приносить лише позитиви. Отже, треба визнати: роль правоцентристських і лівоцентристських політиків – пояснювати цей світ. Вони ж не дадуть своїм виборцям сигналу, що ті помиляються, що їхні щоденні спостереження нічого не варті, бо важливі – макроекономічні дані. Нинішня криза має багато спільного з виставленням жовтої, хоч іще не червоної картки правоцентристським і лівоцентристським політикам. А наступна справа – це спроба частини невдоволених громадян здобути вплив на дійсність.
Публіцист тижневика „Kulturaliberalna.pl” згодний, що, можливо, неоправдано й на власну шкоду ми ставимося до таких рухів легковажно, називаючи їх фашистами, популістами чи ліваками. А вони, все-таки, відповідають на суспільні потреби, яких не забезпечує головне політичне русло.
– На мою думку, однією з проблем є надзвичайно засмічена мова європейської політики, великою мірою через політичну коректність. Вона не дозволяє помітити, що, можливо, для пересічного європейця не є найбільшою проблемою ця, яку опишуть мовою економіки, але проблема, пов’язана з тотожністю, релігією чи присутністю в пострелігійних мережах. Промовистим є те, що відбувається у Франції – успіхи з пограниччя літератури й політики здобувають книжки про кризу тотожності. Одночасно, Шотландія хоче відокремитися від Великої Британії – і йдуть дебати про англійськість; що означає бути англійцем. Коли добре придивитися, такі ж справи турбують усіх європейців. Ми, поляки, не відрізняємося від решти: вже 25 років ставимо собі запитання, що означає польськість і яку роль повинна відігравати держава.
Різниця лише в тому, що в Польщі люди ще не протестують проти імміграції, бо її немає в настільки великому вимірі. Проте, різні форуми крайньо правого спрямування, де висловлюється спротив проти ісламізації Європи – хоч у Польщі це здавалося б радше екзотичною проблемою, вони нараховують немало прихильників – відзначає Ярослав Куїш.
– Це нас скеровує до прикладу із Західної Європи. Не варто ним легковажити. Бо виявилося, що є такі місця, де не було ні одного емігранта, а коли зробили опитування про популярність партій, то перемагав французький Народний фронт, який має антиіммігрантські лозунги. Отже, варто, щоб політики, журналісти, ті, хто почувається компетентним, – старалися розрядити побоювання приїзду якогось чужинця. Поляки повинні бути особливо чутливими, бо справа стосується не лише проблем у Великій Британії. Зовсім недавно також у Голландії створено портали з неприхильними оцінками про поляків.
Експерт вважає можливою появу маршів на захист ісламу, тобто мусульман, які відстоюватимуть свої права в Європі.
– Нема жодного приводу вважати, що група громадян, які є мусульманами, яких у Європі так багато, мали б залишатися без свого представництва. Тут немає релігійних партій, але, можливо, вони будуть зайвими, якщо до таких людей простягнуть руку існуючі партії. Можливо, з перспективи Польщі ми цього не бачимо, але для консервативних мусульман надзвичайно привабливими є партії крайньо правого спрямування. Може, це парадокс, але вже нинішні іммігранти не хочуть бачити поряд наступних іммігрантів. Насправді проблема настільки складна, що потрібний новий опис європейської політики.
Поки що, висновок такий, що в Європі не бракує охочих піти слідом Греції. І якщо урядові Алексіса Ципраса вдасться здобути сильну позицію, радикальна лівиця на нашому континенті зловить вітер у вітрила. Але революції не буде – констатує публіцист Бартломєй Нєдзінський у понеділковому виданні «Dziennik Gazeta Prawna».
PR2/Н.Б.