Ви можете послухати також аудіо-версію розмови вгорі сторінки.
— На Твою думку, для чого Путіну Україна та яка його кінцева мета?
«Путін реставрує імперію в її повному обсязі, без України ця реставрація – неможлива. Україна є есенційною складовою частиною для Російської імперії. Якщо України в ній немає, вона – „недоімперія”. Озираючись назад у 90-ті згадаємо, що російське суспільство, здавалося б, позбувалося цього фантомного болю та постімперських синдромів. Але з появою на московському престолі теперішнього і здається вже вічного президента, уся ситуація та суспільна думка повернулася у бік імперськості. Я не думаю, що це його кінцева мета. Насправді, вважаю, що Путін грає у „глобальне перекроювання всього і вся”. Доводилося читати у російських незалежних аналітиків такі оцінки, що він на сьогоднішній день упевнений у тому, що його армія – одна із найсильніших, якщо не найсильніша у світі. А його посильним завданням була б ліквідація НАТО як військово-політичного блоку. У безпосередньому зіткненні із військами блоку Путін розраховує на перемогу. Його цікавить абсолютна влада і безмежність фінансових ресурсів не тільки в межах своєї країни, але в значно ширших».
— Ти часто маєш змогу спілкуватися з людьми у різних європейських середовищах. Чи розуміють там складність ситуації в Україні?
«Не всі українці, не всі ми розуміємо складність того, що відбувається. Але зовнішній фактор – Росія, діє настільки широкомасштабно і методи її дії, починаючи від інтернету, медіа, пропаганди, закінчуючи агресивним збройним втручанням – не піддаються розумінню пересічної західноєвропейської людини. Вся ця картина поділена на безліч дрібних мікроепізодів і дуже складно навіть українцеві дати у цьому всьому собі лад, не говорячи вже про європейця. Але я не вважаю, що треба опустити руки і здатися. Правильно сформульовані і донесені речі відіграють і будуть відігравати свою позитивну роль. Найголовніше, що в Європі є розуміння того, що сьогодні усі наші випробування мають дуже вагому причину поза межами самої України – наші проблеми створюються, нагнітаються і розкручуються з Кремля. Ця точка зору є однією із найпоширеніших і я думаю, що в цьому теж велику роль відіграли медіа, зокрема газети. Повідомлення, журналістські матеріали, репортажі пов’язані із нашою ситуацією, загалом є об’єктивними і відповідають дійсному стану речей. Передусім, мені здається, тому, що за усім цим стоїть здоровий глузд і правильне тверезе розуміння ситуації».
— Як Захід повинен реагувати на агресію Росії, якою б могла бути допомога Україні, аби стримувати Путіна?
«Надзвичайно ефективною була б пряма військова допомога. Якщо не у вигляді живої сили – це трохи ризикований момент – то принаймні надання якихось дуже серйозних партій сучасного озброєння, вишкіл наших військових фахівців, консультації і т.д. Тобто, я підкреслюю – це чинник стримування. Щойно російський агресор дізнається про те, що біля його східних кордонів працюють західні військові фахівці, він десять або сто разів подумає, перш ніж здійснювати вторгнення на нашу територію чи ні. Найбільша загроза, що стоїть перед нами сьогодні – це дуже високий ступінь можливості безпосереднього російського військового вторгнення на нашу територію. Безпосередня військова допомога західних країн, власне кажучи, могла би її стримувати.
Крім того, ніхто не збирається відмовлятися від економічних санкцій. Насправді, треба було б уже давно переходити до того оголошеного «третього ступеня», а не постійно тільки говорити і повторювати про це. Загалом, досвід нашої ситуації, починаючи з Євромайдану, листопада минулого року, говорить про те, що Європейський Союз переважно запізнюється. Його допомога та підтримка є суттєва і важлива, але вона приходить щойно після якоїсь чергової катастрофи чи трагедії. Так, наприклад, ті угоди, які ще 21 лютого були підписані включно з Януковичем, потрібно було підписувати хоча б на півтора місяця раніше. Тоді б, можливо, обійшлося без всіх наслідків, в яких ми живемо до сьогодні.
Коли в мене виникає нагода комунікувати безпосередньо з представниками західноєвропейського політикуму, я повторюю про те, що, по-перше: вони не повинні розглядати цю ситуацію, як якусь окремо взяту українську кризу. Це – криза глобальна. І коли говориться про можливість ІІІ Світової війни – то це не залякування, а одна із реальних перспектив. По-друге, вони повинні навчитися діяти на випередження, не запізнюватися. Прийняття рішень повинно відбуватися більш злагоджено. ЄС повинен подолати розрізненість у своїй зовнішній політиці, коли Німеччина веде одну лінію, Польща – вже іншу, Іспанія чи Італія – ще якусь і т.д. На випадок такого загальносвітового випробування, яким є зараз збройний конфлікт, що зараз дуже нагадує війну – перед обличчям такої загрози Європейська Спільнота повинна дотримуватися єдиної сконсолідованої зовнішньополітичної лінії».
— Напруга на сході України не спадає. На твою думку, що повинна робити українська влада, аби зменшувати загрозу?
«У мене таке враження, що представники теперішньої української влади назагал зараз роблять все, що можуть. Ми зіткнулися, насамперед, з великою проблемою невідповідності наших силових структур. У нас уся країна знає про корумпованість міліції, СБУ чи безпорадність армії. Наповнювати ці структури якимись новими виконавцями, новими людьми – було б насправді навіть для мирного часу завданням на багато років. А тут потрібно протягом тижнів, якщо не днів, якось їх оновлювати і перебудовувати. Найголовніша проблема – це ненадійність. Гинуть наші бійці та силовики у зіткненнях із терористами. Це ще свідчить, мабуть, про те, що немає достатньої підготовки. Але є ще глибша проблема – це багато зрадників, які зливають інформацію, переходять на бік ворога і віддають зброю. Тому дуже складно ставити усю ситуацію на карб тільки цього уряду, який мусить все робити «з коліс». При цьому, не маючи абсолютно достатніх важелів впливу на командування в силових структурах».
— Як гадаєш, коли Схід та Захід зможуть порозумітися? Чи вдасться розвіяти взаємні міфи?
«Я не думаю, що це буде можливо найближчим часом. Якщо цей конфлікт завдяки якимось неймовірним зусиллям все-таки вдасться загасити, якщо буде досягнуто якесь мінімальне розуміння, мир, спокій, то все одно буде складно розвіяти всі ці міфи. Вони накопичувалися протягом багатьох десятиліть, були напівзабуті у 90-ті. Потім їх «воскресили» ззовні через політичні технології ще перед 2004 роком. Тоді, власне кажучи, країну розкололи, а потім цей розкол лише поглиблювався. Найголовніший його чинник – це така картина світу, в якій перебуває значна частина нашого населення. Мені здається, говорити, переконувати можна і слід, але не в умовах вуличних боїв чи обстрілів вертольотів. Там відбулася підміна понять. Будь-хто з синьо-жовтою стрічкою, хто виходить відстоювати Україну – стає «правосеком», а до міфічного «Правого сектора» приписується більшість населення України. Усіх нас, для кого синьо-жовтий прапор, єдність і цілісність нашої держави, європейський вибір – це самозрозумілі речі, за які треба боротися і які треба відстоювати».
Розмову записав Тарас Андрухович