Logo Polskiego Radia
Print

“Ви розпинаєте людину, але душа людини не знає кайданів!”

PR dla Zagranicy
Nazar Oliynyk 24.03.2019 19:00
  • Юлій Рибаков.mp3
Радянський режим та дисидентський спротив - з виступу Юлія Рибакова, політв'язня та правозахисника
Юлій Рибаков під час свого виступу у Варшаві в Музеї історії ПольщіЮлій Рибаков під час свого виступу у Варшаві в Музеї історії Польщіfoto:/muzhp.pl/Małgorzata Kowalczyk

Дисидентський рух в Радянському Союзу був спротивом і боротьбою небагатьох проти потужної і нещадної машини на тлі мовчазної покори багатьох, в умовах байдужості та намагання пристосуватися до радянської дійсності, а подекуди було просто незнання, що ж насправді відбувається. Хоча й була активна меншість для якої дисиденти були ворогами й божевільними, яких треба викорінювати і нищити заради суспільного блага.

СРСР вже майже 28 років як немає, але для декого з дисидентів боротьба з системою, яку він уособлював триває. Це приклад російського правозахисника, політика та митця Юлія Рибакова.

Юлій Рибаков нещодавно завітав до Варшави разом з російською дослідницею Татьяною Поздняковою. У Музею історії Польщі вони мали виступ. В минулій історичній рубриці прозвучали фрагменти лекції Татьяни Позднякової про долю радянських поляків з кола петербурзької інтелігенції в часи репресій 20-30- х років. Цього ж разу пропоную вам фрагменти з виступу Юлія Рибакова.

Правозахисник, серед іншого, торкнувся питання масштабів репресій в СРСР:

Суперечки довкола того, скільки людей стали жертвами радянського політичного терору не вщухають, але мені ці дані відомі. Коли я працював в російському парламенті мені в руки потрапила довідка МВС. Довідка була створена, коли готувався закон про відновлення прав жертв політичних репресій. Це товстелезний том, де були наведені цифри засуджених по містах, областях, по всій країні. В кінці була вказана загальна кількість – 50 мільйонів 104 тисячі засуджених. Навіть якщо в це число потрапили не лише політичні, але й інші категорії, то виходить, що в неволі побував кожен четвертий житель Радянської імперії. Окрім цього, навіть неполітичні злочини теж мали політичну основу. Наприклад, голодна селянка вночі йде на вже скошене і зібране поле, щоб взяти колиски, які ще там залишаються, щоб мати чим нагодувати свою голодну дитину, а її як злодійку садять у в’язницю на два роки. Хіба вона не жертва політичного режиму? Так само як робітник, що йде до в’язниці за спізнення на роботу більше ніж на 12 хвилин.

У виступі Юлія Рибакова історія радянських репресій і дисидентства тісно переплелася з історією власної сім’ї, яка мала вирішальний вплив на його подальший життєвий вибір:

Мій батько ріс в Петербурзі, перейменованому вже в Ленінград. В ньому дуже швидко проявилися акторські і поетичні здібності та волелюбний характер. Не дивлячись на лояльність своїх батьків, він швидко зрозумів всю нелюдську сутність радянської системи і радянської влади. На радянському гербі був зображений серп і молот, що мало символізувати звільнену працю. Проте праця стала рабською, а серп і молот скоріше асоціювалися зі знаряддям тортур. Батько писав вірші і серед них були такі рядки: “Вже і серп свистить неподалік, і молот піднімають за спиною”. Вірші він читав своїм знайомим, був донос, потім арешт і вирок – п’ять років концтаборів.

[…]

Під час війни мою маму призвали в армію – вона партизанила під Ленінградом. Такі загони підпорядковувалися НКВС, якому також підпорядковувався ГУЛАГ. Після того, як блокаду Ленінграда прорвали, потреба в партизанах відпала і її відіслали конвоювати ешелон з німецькими військовополеними. Так вона потрапила в Сибір, де її призначили завідувачкою канцелярії того великого концтабору, де знаходився мій батько. Там панував голод і в’язні вмирали щодня, а вона ризикуючи своєю свободою рятувала чимало людей проносячи їжу в табір. Згодом, колишні в’язні, після свого звільнення, приїздили до нас і дякували їй, а я дитиною слухав їхні розповіді і починав розуміти в якому режимі ми живемо.

Серед тих, хто перебував в тому таборі було чимало художньої інтелігенції і тюремне начальство вирішило сформувати тюремний театр. І в цьому театрі моя майбутня матір побачила мого майбутнього батька на сцені, де він грав герцога Орсіно в шекспірівській комедії “Дванадцята ніч”. Результатом їх зустрічі було моє народження. Зважаючи на те, що інших лікарень там не було, то й відповідно народився я у тюремній лікарні. На щастя в батька закінчувався термін ув’язнення, а матір встигла демобілізуватися до того, коли її могли арештувати за зв’язки з в’язнем.

Правозахисник розповів про те, якими були початки його спротиву і боротьби з радянською системою:

Я виріс в сім’ї, в якій не було сумнівів та ілюзій щодо порочності і злочинності комуністичного режиму. Як наслідок, ставши дорослим, я приєднався до підпільного дисидентського руху. В 70-ті роки ми займалися виготовленням і поширенням листівок та забороненої літератури. Окрім того, я вже був художником, але не вступив в офіційну творчу спілку. Там треба було присягати на вірність комуністам, а для мене та багатьох інших художників це було неможливим. Ми створили альтернативне творче об’єднання і домагалися права на виставки. КДБ боровся з неофіційним мистецтвом. Нас виганяли з роботи, били, провокували, а одного разу кадебісти спалили майстерню Євгенія Рухіна - найкращого художника з нашого грона, результаті чого він загинув. Ми вийшли на вулицю і спробували провести виставку пам’яті нашого товариша в центрі міста на видному місці, під стінами Петропавловської фортеці. Нас двічі розганяли. Ми оголосили голодування, а у відповідь почули “як здохнете, то буде лише краще”. Тоді я разом з моїм другом вночі, на стіні фортеці, де не відбулася наша маніфестація, залишив напис “Ви розпинаєте людину, але душа людини не знає кайданів!”. Напис був великий – 42 метрів завдовжки і шириною 1,5 метра. Його було добре видно з центра міста. Коли чекісти виявили напис, то хотіли його приховати, але річка Нева стала на наш бік. Вона вийшла з берегів і довго не підпускала їх до стіни. Коли ж вода відступила, напис закрили кришками від гробів, взятими з майстерні, що була поблизу. І це було символічно. Це не була єдина наша вулична акція. По місту їздили трамваї з написами “Свободу політв’язням!” і було багато чого іншого.

“Ви
“Ви розпинаєте людину, але душа людини не знає кайданів!”. Напис, який Юлій Рибаков та Олег Волков зробили на стіні Петропавловської фортеці. foto:facebook/Юлий Рыбаков

Юлія Рибакова був заарештований КДБ, його кинули за ґрати, але це не зламало дисидента:

Нас довго шукали і знайшли. В 1976 році мене арештували і я отримав 6 років ув’язнення в таборі посиленого режиму за Полярним колом. Коли в 1982 році я повернувся, дисидентський і правозахисний рух був майже розгромлений. Сотні людей були заслані на провінцію, сотні учасників Опору сиділи в психлікарнях. Адже, ще Хрущов заявив, що лише божевільний може не любити радянську владу. Це був важкий час. Суспільство зневірилося, а люди жили подвійною мораллю. На роботі вони хвалили владу, а вдома знущалися з неї. Ніхто не вірив в прийдешні зміни. Здавалося, що гнійне, застійне болото буде вічно. Проте, коли я повернувся зі заслання ми відновили нашу творчу спілку нонконформістів. Я став активним правозахисником і членом найбільш небезпечної, на думку спецслужб, антирадянської організації “Трудовий союз” .

Коли прийшла перебудова, Юлій Рибаков був серед небагатьох, хто не вірив в демократичну трансформацію СРСР, а вимагав радикального розриву з системою і її минулим:

Ми створили першу легальну демократичну партію - “Демократичний союз”. Тоді ще можна було надовго потрапити за ґрати, але ми публічно заявили про те, що наша ціль зміна політичного режиму. В нашій практичній роботі ми отримали підтримку від польської “Солідарності”. Нас арештовували, але ми виходили і знову проводили мітинги та маніфестації, вимагаючи змін. Згодом у місті відбулися вибори, на яких комуністи провалилися, а я став депутатом і створив депутатську комісію з прав людини. Це був перший в історії державний орган пріоритетом якого стали права не держави, а людини. Далі була робота з перетворення планово-бюрократичної економіки в ринкову та конкурентоспроможну, повернення приватної власності і робота по створенню нового законодавства. Цим я займався ще впродовж 10 років, як депутат трьох скликань до Державної Думи.

Правозахисник представив своє бачення, чому демократизація в Росії зазнала невдачі, і що привело до становлення путінського режиму:

Ейфорія змін пройшла, народ був розчарований і виявилося, що свобода це не безкоштовна ковбаса, а ризик, нерівність й позбавлення звичної державної опіки. Багато хто з сумом згадував бідне й понуре, але стабільне існування за часів радянського режиму. Однією з найбільших наших помилок було не проведення люстрації. Ми не відсунули радянські каральні органи і комуністичну номенклатуру від участі у владі й економіці. Спецслужби зробили все, щоб стати господарями країни і їм це вдалося. Для цього вони розпочали війну в гордій і волелюбній Чечні, тобто там, де армія загрузне на довгі роки і цілковита перемога буде неможливою. Як депутат російського парламенту я був жорстким противником цієї війни. За власною ініціативою я зголосився бути посередником між воюючими сторонами за що удостоївся поранення від федералів. Противникам демократичної Росії вдалося затягнути війну так, що народ втомившись від безкінечних жертв, захотів жорсткого порядку, в обмін на обмеження своєї свободи. В кінцевому підсумку, всі ключові позиції в країні займають колишні і діючі агенти спецслужб, а Росією керує вже 18 років керує працівник КДБ, людина з параноїдальною захисною свідомістю. Ця людина переконана в наявності ворогів всередині країни і довкола неї і людина переконана у власному месіанстві. Проте як співається в одній хорошій пісні “Еще не вечер”, в країні, де наростає спротив і підростає нове покоління, впевнений, що воно вибере шлях до свободи.

Матеріал підготував Назар Олійник

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти