Василь Мудрий (1893-1966) належить до числа найбільш видатних українських політичних і громадських діячів міжвоєнного періоду. Він був почесним головою Товариства імені Тараса Шевченка, одним з організаторів та науковим секретарем Таємного українського університету у Львові і передовсім видатним політиком та ідеологом Українського національно-демократичного об'єднання - найбільшої української партії в Другій Речі Посполитій.
Саме Василь Мудрий невтомно шукав шляхи для польсько-українського порозуміння і покращення ситуації українців в Другій Речі Посполитій, яка вела дискримінаційну національно-культурну політику щодо них.
До розмови про Василя Мудрого і політику нормалізації ми запросили професора Павла Самуся з Лудзького університету. Він автор монументальної монографії ¨Віце-маршал Василь Мудрий (1893-1966). Марний поборник польсько-української угоди¨.
Він відзначає, що УНДО спочатку мало негативний стосунок до Польщі, оскільки вважало, що та веде ворожу політику щодо українського населення Східної Галичини та Волині. Проте, поступово ця непримиренна позиція зазнає змін. Професор Самусь так пояснює зміну бачення політики Василя Мудрого та УНДО загалом щодо Польщі та польської влади:
Декілька років після польсько-української війни, а особливо після того, як на міжнародній арені в 1923 році Рада Послів Антанти визнала суверенність польської держави над Східною Малопольщею, перед українськими політиками постало питання зміни своєї позиції щодо Польщі. Це розуміли такі люди як Василь Мудрий. Окрім того, йшли природні процеси, коли значна частина української спільноти, хоч не хоч, інтегрувалася в польську державу. Політика Польщі до 1926 року була такою, що не заохочувала українських політиків до зміни своєї позиції. Можна сказати, що коли в 1926 році відбувся державний переворот, нова влада на чолі з Юзефом Пілсудським дуже критично оцінила попередню політику. Санаційна влада говорила, що уряди до травневого перевороту вели політику асиміляції національних меншин, що було помилкою і було шкідливим не лише для непольського населення, але й для Речі Посполитої.
Одним з перших кроків прем’єра Казимира Бартеля, вихідця зі Львова, було опрацювання інструкції, яка мала змінити цю політику. З цього часу головним завдання національної політики була державна асиміляція, яка теж по-різному здійснювалася, але вона давала надію таким політикам як Мудрий і ще більш видатним від нього діячам, яким був голова УНДО адвокат Дмитро Левицький. Вони вбачали в цьому шанс на порозуміння.
Проте поміркована політика викликала різку протидію ОУН, яка була антагоністом і конкурентом УНДО. ОУН проголошувала ідею непримиренної боротьби з Польщею збройним шляхом. Цьому сприяла дискримінаційна політика польської влади щодо українців. Василь Мудрий, що був головним прихильником і творцем політики нормалізації, став предметом об’єктом атак з боку ОУН та Дмитра Донцова, ідеолога українського інтегрального націоналізму:
Мудрий і Донцов були знайомі, оскільки Донцов перед І світовою війною, будучи трохи старшим від Мудрого, розпочав навчання у Львівському університеті. Це була барвна постать. Донцов прищепив принципи інтегрального націоналізму та закликав до Національної Революції. Те, що потім стало знане як Декалог українського націоналіста, ніколи не було прийнятне для людей такого світогляду, як Василь Мудрий. Дмитро Донцов і його прихильники після 1929 року атакували Мудрого. Він був ідеологом УНДО. Ця ідеологія передбачала досягнення політичних цілей шляхом легальної боротьби. ОУН, яка тоді ще називалася ОУН-УВО, літом 1930 року розпочала в Східній Малопольщі чергову акцію. Відповіддю на неї стало те, що в польській та українській історіографії називається пацифікацією. Ця акція на декілька років заморозила польсько-українські стосунки в тих колах, які намагалися знайти якусь можливість для порозуміння.
Проте незважаючи на труднощі УНДО і польській владі вдалося започаткувати так звану політику нормалізації:
Це був дуже важкий період в політичному житті Польщі, який дуже вдали використали обидві сторони. Як показують доступні документи Василь Мудрий весною 1935 року у Варшаві брав участь в таємних спробах політичного порозуміння. Посередниками в переговорах були петлюрівці, тобто представники української еміграції в Польщі, які представляли еміграційний уряд УНР. З польського боку, треба назвати передовсім міністра внутрішніх справ Мар’яна Зиндрама Косцялковського, який згодом став прем’єром і котрий безпосередньо включився в те, що відоме як “Угода 1935 року”.
Мудрий і його прихильники переконували, що навіть в державі в якій будується авторитарна система, а в 1935 році це формально закріплено в новій конституції, необхідно боротися за парламентське представництво. Без порозуміння з урядом, коли державна адміністрація мала вирішальний вплив на висунення кандидатів в депутати, було б неможливим отримати політичне представництво. Завдяки угоді УНДО разом зі своїм союзником, партією Українська Народна Обнова, на виборах 1935 року отримало 14 мандатів. Василь Мудрий з подання польської сторони був обраний віце-маршалом Сейму.
УНДО з початку свого існування відстоювало постулат про територіальну автономію для Східної Галичини. Формально це було внесено як пропозицію на розгляд Сейму в грудні 1938 року, вже на фоні кризи політики нормалізації УНДО. УНДО також домагалася знесення обмежень для українців для вступу у ВУЗи, введення української мови як мови адміністрації в Східній Галичині і Волині, і введення в офіційний обіг поняття “українець”, замість поняття “русин”.
На думку Павла Самуся, головною причиною поразки угоди 1935 і політики нормалізації стали політичні зміни в Польщі після смерті Юзефа Пілсудського та падіння уряду Валєри Славека, який був прихильником порозуміння з українцями:
У владних верхах відбувається зміна. Валєри Славек і його прихильники зазнають поразки. Гору бере цілковито нова концепція, яка через декілька років знаходить вираз в рішеннях на найвищому рівні. Йдеться про те, що в разі загрози для польської держави її слід укріплювати шляхом зміцнення передовсім польського елементу. Були побоювання загрози зі східного, й із західного напрямку. Було відчуття загрози з боку СРСР і східний напрямок зміцнювався шляхом підтримки польського населення на східних землях. Обороноздатність Польщі відбувалася без участі української спільноти. Польська влада боялася повстання з боку українців. Це була помилка, яку теж помічали на Заході. Західні країни, що мали своїх представників в Польщі виразно заявляли, що національна політика Варшави стосовно українців пішла в напрямку не давніх федераційних концепцій, які проголошували соціалісти-пілсудчики, а в напрямку концепцій націонал-демократів. Ендеки виступали за інкорпораційне включення східних земель в централістичну державу.
Професор Самусь звертає увагу, що й сама громадська думка Польщі була неприхильно налаштована до української меншини:
Ані до 1926-го року, ані згодом, польський уряд не був в стані й не зумів без підтримки польського населення вирішити цю проблему. Настрої ж польського населення і його погляди, на які ендеки мали величезний вплив, не сприяли вирішенню української проблеми. Частина преси, яка навіть безпосередньо не належала до табору націонал-демократів, як скажімо газета масового накладу «Щоденний ілюстрований кур’єр», стала форумом боротьби з польсько-українським порозумінням. Українцям відмовлялося в праві бути співгосподарем тих теренів, де вони жили. Преса писала, що українці хочуть знищити польську державу, а господарями на східних теренах Польщі є винятково лише поляки.
Історик відзначає, що на противагу всьому українці виявилися лояльними в часи нападу гітлерівської Німеччини на Польщу і їхня постава була у відповідності до декларації Василя Мудрого, зробленої ним від імені української парламентської репрезентації:
Після нападу Третього Рейху на Польщу, 2 вересня Василь Мудрий виголосив в Сеймі знамениту промову про те, що український народ виконає щодо держави “громадянський обов’язок крові і майна”. Громадяни українці, солдати польської армії, як свідчать спогади та документи, до 17 вересня 1939 року доблесно боролися в рядах польської армії задля захисту спільної Батьківщини.
Загалом потім на Мудрого, з огляду також на згадану декларацію, дивилися з недовірою, зокрема з точки зору, так би мовити, його легітимізації.
В роки Другої світової війни і Василь Мудрий приєднався до табору ОУН, хоча й не полишав спроб знайти шляхи для вирішення польсько-українського конфлікту. Професор Павел Самусь так пояснює таку зміну постави Мудрого:
Це були екстремальні умови, можливо, в нього не було інформації про всі питання. Проте, це також його критична оцінка польсько-українських стосунків і в міжвоєнний період, і в попередній період. Це все зумовлює, що Мудрий починає так оцінювати своє минуле, але й також шукає для себе майбутні цілі. Не лише Василь Мудрий, але й багато політиків та суспільних діячів, багато українців піддалося міфу незалежності. Це явище знане не лише у випадку українського, але й інших народів, котрим не вдавалося реалізувати невід’ємного права до здобуття незалежності. Коли ж революційна фракція ОУН стає в 1940-1941 роках найбільш організованою політичною силою, то Василь Мудрий приєднується до неї. Проте він був одним з багатьох, кого літом 1941 року запросили підтримати рух, який ставив собі за ціль здобуття незалежності. Можливість для цього вбачалася у перемозі Третього Рейху над Радянським Союзом. Мудрий стає членом почесних комітетів, котрі підтримують ті стремління. Коли він повертається в 1941 році до Львова, Мудрий стає політиком, якого запрошує одна й інша сторона для участі в переговорах, які мають привести до покращення польсько-українських стосунків, які стрімко погіршувалися в умовах німецької окупації. Про його важливу роль в переговорах, які велися в 1941-1944 роках свідчать документи і польської, і української сторони.
Матеріал підготував Назар Олійник