Цьогоріч Україна вшановує 85-ті роковини Голодомору 1932-33 років, який є найстрашнішим лихоліттям в історії українського народу. До сьогодні історики не можуть з впевненістю сказати, скільки ж людей загинуло внаслідок Великого Голоду. Це зумовлено, передовсім, тим, що радянське керівництво на чолі зі Сталіним всіма способами намагалося приховати розмах цього злочину, не велися жодні статистики померлих від голоду, а переписи населення, які були зроблені після цього злочину, дають неповну картину його масштабів. Так чи інакше, історики говорять про щонайменше 3,5 млн заморених голодом, а верхня межа кількості жертв сягає 11 мільйонів. Тим не менше, безперечним фактом є те, що голод 1932-1933 років з був планомірною акцією Сталіна і більшовицького керівництва. Україна та цілий ряд країн визнали Голодомор Геноцидом, серед них і Польща, чий парламент прийняв відповідні законодавчі акти.
Нещодавно у Варшаві в рамках цьогорічної XXVII-ї Ярмарки історичної книги відбулася дискусія “Великий Голод в Україні 1932-1933”, фрагменти, якої ми і пропонуємо Вашій увазі.
Дискусію відкрив український поет, перекладач та громадський діяч Юрій Завадський:
Існує багато думок про причини Великого Голоду, цього винищення голодом в 1932-33 роках, але немає сумніву, що голод не міг виникнути з огляду на природні причини і власне в цьому найбільша трагедія. Це найбільша європейська трагедія ХХ століття. Скільки загинуло людей? Вважається, що це від 8 до 11 мільйонів осіб. Чи йдеться лише про українців? Це не були лише українці. Мова про людей, що жили на землях багатих на природні копалини, територіях важливих для Радянського Союзу. Все це відбувалося саме в часи індустріалізації.
Важливою причиною Голодомору була політика пацифікації України, бо завдяки історичним документам ми знаємо, що починаючи з 20-х років Україна почала бунтуватися проти радянської влади. Ширилися селянські повстання в Україні, починаючи від українського етнічного сходу, що зараз знаходиться на території Росії, аж по Збруч, по кордон з Польщею. Власне одним із методів втихомирення населення і знищення спротиву більшовицькій влади був Великий Голод. Ніхто собі не може уявити, яка це була велика трагедія. І тим більшою вона є, коли ми собі уявимо, що все продовольство, худоба і все решта було забрано і використано, скажімо для допомоги іншим країнам. Як ми знаємо, приблизно в той самий час так склалося, що на Поволжі був голод, але радянська влада не мала наміру надати якусь допомогу. Навпаки це був спосіб знищити населення, скажімо у випадку України більшість становили українці. І до сьогодні, особливо після 2014 року, з часу окупації Росією східних теренів України, ми особливо відчуваємо наслідки Великого Голоду, бо після нього українців на тих теренах залишилося набагато менше.
Юрій Завадського доповнив Микола Ярмолюк, радник посольства України в Польщі:
Все починалося в 1932 році. Як вже сказав пан Юрій – це індустріалізація, виникнення колгоспів, створення польського району, названого «Мархлевщиною», розташованого в сучасній Житомирській області. Проте, лише якийсь час тому селянам дали землю і український селянин любив господарювати на ній, тим більше, що це була родюча земля. Радянська влада розуміла, що нічого доброго з цього не буде. Не так давно, як була знищена УНР – перший політичний твір в новітній історії України. Тобто, український селяни, а в більш широкому значенні український народ стремів до волі, хотів бути господарем на своїй землі. Розуміючи, що радянська влада просто не впорається з національно-визвольними течіями, вона вирішила довести справу до знищення цього народу, шляхом штучного голоду. Як вже було сказано, це не лише лихоліття українського народу, а й інших народів, що жили на території України. Я тут спеціально згадав про Мархлевщину, бо польські селяни, що не хотіли бути в колгоспі,теж постраждали від цього голоду. Передовсім в серпні 1932 року.
Микола Ярмолюк навів приклад найбільш жорстоких методів, до яких вдавалася влада під час Голодомору:
Було прийнято постанову, що загальновідома як «Закон про п’ять колосків». Навіть, якщо хтось знайшов після жнив п’ять колосків, то таку людину карали, а покарання було позбавлення волі не менше ніж на 10 років і аж до заслання в табори. Це було страшне покарання. Пік цього лихоліття припав на зиму 1932 – початок весни 1933 року, бо ще осінь 1932 року можна було якось перебути. В людей неймовірно брутальними методами забирали зерно, призначене для весняні посіви. Навіть є спогади, що приходили червоноармійці і забирали з печі баняки зі вже готовою їжею. Не можна було залишати території України все буквально були обгороджені і червоноармійцями охоронялися адміністративні кордони. Теж мали місце випадки канібалізму. Центр Європи, ХХ століття і випадки канібалізму. Про це не можна було говорити вголос за це передбачалася в’язниця, табори, тощо. Звичайно, ті, що пережили цю трагедію, вони її пам’ятали і намагалися передавати відомості про неї своїм потомкам, але не вдаючись в подробиці, бо цього не можна було робити. Коли почалася перебудова, після 1985 року, то лише тоді люди почали голосно говорити про цю трагедію, яку пережив український народ й інші народи, в тому числі поляки з Поділля із Житомирщини, давньої Волині.
Під час дискусії її учасники поділилися з присутніми історіями своїх родин, що тою чи іншою мірою були свідками Голодомору:
Моя бабця народилася в Черкасах і її мама, яка пережила голод, розповідала що в її селі, яке називається Городище - Черкаська область – була сусідка, яка мала трьох дітей. Вони так голодували, що мати вбила свою дворічну донечку, щоб самій поїсти і нагодувати свої старших доньок. Це справжня історія, яку мені розповідала моя бабця. На Західній Україні голоду не було, але мій дідо розповідав, що люди, які втікали сюди зі Східної України, переходячи кордон, ходили по селах, дуже просячи хліба. В Ланівцях, коли їм давали хліб, то чимало людей померло, бо об’їлися ним. Вони не їли близько місяця, були виснаженими і не могли зупинитися їсти.
Історію свої сім’ї розповів Володимир Самойленко, директор видавництва “Ніка-Центр”:
Мій батько народився в 1925 році у Центральній Україні на Дніпропетровщині. Там не було повстання, там нічого не було збройного, нічого не було супротивного радянській владі. Проте там були вибори і за Сталіна проголосувало менше 50%. І те, що відбулося в тих районах, а це був Павлоградський район — місто Павлоград і Павлоградський район — це була помста влади населенню, яке не обрало Сталіна 100%. Не було неврожаю в тих краях — стояв рясний врожай. Пшениця стояла некошена — вона була. Проте по кордонах стояли війська НКВД, які не випусклали звідти жодної людини. Забирали будь-яку їжу, будь-які запаси, все що можна було забрати. Люди помирали сотнями, просто. Наприклад, моя бабуся і дідусь самі дуже потерпали від голоду. Проте, мого батька зуміли якось провести через той кордон до свого дядька в місто Павлоград, де йому не загрожувала смерть. Дві третини того села померли від голоду за один рік. Далі мій батько воював на війні, але коли він після війни навчався в університеті, він приховував той факт, що він походить з того району і що він застав там голод. Це було дуже небезпечно.
Володимир Самойленко відзначає, що сімейна історія Голодомору супроводжувала його впродовж життя, зокрема в професійній діяльності:
Коли я почав займатися діяльністю як видавець, ми власне не видавали книжки по Голодомору. Проте ми видавали книжки з історії України і мені поталанило познайомитись з дослідником, з паном Станіславом Кульчицьким, який, можна сказати, історик номер один зараз в Україні, який власне займався цими питаннями. Виявилося, що він дуже багато знає про той район, про ті села, про тих людей. Я дуже багато дізнався про те,що ж там реально і дійсно відбулося. Батько про не хотів розповідати. Це була сімейна таємниця, як бувають таємниці у будь-якій сім'ї, яка пережила середину ХХ віку, будь-то українська, польська, російська чи ще якась.
Матеріал підготував Назар Олійник