Так звана полонізаційно-ревіндикаційна акція була спрямована проти українського православного населення Холмщини та Південного Підляшшя і її найгострішим і найбільш варварським її аспектом було руйнування весною- літом 1938 року православних храмів та об’єктів культу. Ця операція польської влади поруч з так званою пацифікаційною акцією проведеною в Східній Галичині в 1930 році є одними з найбільш яскравих виявів польської національної політики щодо українців у міжвоєнній Польщі, метою якої була їх полонізація та остаточна асиміляція.
Про генезу, перебіг та наслідки полонізаційно-ревіндикаційної акції на Холмщині та Південному Підляшші Назар Олійник розмовляв з Григорієм Купріяновичем з Університету Марії Кюрі-Склодовської у Любліні.
- Пане Григорію, руйнування православних храмів на Холмщині та Південному Підляшші весною літом 38-го було апогеєм і найбільш гострим виявом так званої полонізаційно-ревіндикаційної акції, що була загалом започаткована ще в грудні 36-го року, коли був створений Координаційний комітет при командуванні ІІ-го корпусу. Тобто, власне на польську армію було покладено виконання цієї операції. Які цілі ставили організатори, політичні організатори цієї операції, скерованої проти українського православного населення на згаданих вже теренах? І як виглядав перебіг цієї акції, власне, вже до відомих подій 38-го року?
-Метою полонізаційно-ревіндикаційної акції була зміна етнічного та віросповідного складу території Холмщини та Південного Підляшшя, території заселеної, значною мірою, українським православним населенням, які були тоді в складі Люблінського воєвідства Республіки Польща. Полонізаційно-ревіндикаційна акція стала своєрідним результатом загострення релігійної та національної політики польських властей, яке відбулася у другій половині 30-х років, коли відбулася радикалізація політичних концепцій саме в правлячих колах Республіки Польща.
Вже в 1935 році відбулася у Любліні нарада-з’їзд, присвячена українській меншині в Люблінському воєвідстві, де саме обговорено питання, які дії може зробити польська держава, щоб досягнути бажаної мети, тобто, зміни етнічного і віросповідного складу цих регіонів. Тобто - полонізації, католицизації місцевого українського православного населення. Варто наголосити, що з самого початку, навіть у підготовці полонізаційно-ревіндикаційної акції, крім державної адміністрації, брали також участь представники армії, але також позаурядових польських громадських організацій, які також включалися в цю акцію.
-А як власне виглядав вимір цей церковний? Які були конкретні кроки щодо православного духовенства і вірних?
-Такою основною тезою було те, що на території Холмщини всі православні – це русифіковані поляки, які через тиск заборців перестали бути поляками. І метою цієї акції мало бути привернути їх для польскості і католицизму. Саме весною 1938-го року починаються перші практичні дії. Це з одного боку, акція закривання частини православних діючих душпастирських осередків, частини діючих храмів ті, які діяли, можна сказати, напівлегально. Другий вимір – це пропагандистська акція в ЗМІ метою якої є створення атмосфери неприхильності до всіх проявів збереження місцевим українським населенням своєї ідентичності, і ворожості до православного духовенства. Третій вимір дій у цей період – це спроби тероризування місцевого українського православного населення. Різного роду боївки почали робити акції, метою яких було налякати місцеве українське православне населення. Наприклад, вибивали вікна у хатах найбільш активних членів української православної громадськості. Черговим кроком було виселювання православних священиків, які не мали дозволу властей на проведення душпастирської праці. Їх арештовували і примушували залишити цю територію. Тоді також траплялися випадки підпалів окремих, поодиноких храмів.
Черговим етапом, який почався в половині травня 1938 року було вже саме – це своєрідний апогей – проведення руйнування православних храмів. Переважно це виглядало так, що вранці до села приїзджав відділ війська чи поліції, який оточував церкву. Тоді за цей кордон війська чи поліції впускали робітників або в’язнів, які починали процес руйнування храму. Руйновані були різні храми, як діючі церкви, а також храми, які були недіючими в результаті польських властей, оскільки польські власті не дозволяли на відкриття багатьох існуючих храмів і саме ці храми, в основному, були піддані руйнації. Варто підкреслити, що руйновано як старовинні древні храми, які мали довгу історію і були цінними пам’ятками культури, так і скромні маленькі каплички, які населення будувало, коли не дозволяли користуватися старими церквами.
В результаті акції зруйнування церков, протягом двох місяців – з половини травня до половини липня – за даними державної адміністрації зруйновано 127 сакральних об’єктів.
-Як відомо польська влада і польське військо старалися ізолювати Холмщину і Південне Підляшшя від решти земель, від зовнішнього світу і старалися не допустити поширення інформації про події, які там відбувалися. Тим не менше і українці в Польщі, в II Речі Посполитій і світ був інформований про події. Як виглядала, власне, польська громадська думка і позиція польських політичних кіл щодо тих подій, які відбувалися там?
-Очевидно акція викликала здивування і обурення православного населення Холщини і Південного Підляшшя, яке старалося протидіяти всьому цьому, але ця протидія не мала жодних наслідків. Знаємо випадки, коли деякі храми були врятовані, а це було можливим завдяки протидіянню з боку польської громадськості. Акція руйнування церков звичайно викликала глибоке обурення світової громадськості, оскільки незважаючи на спроби не допустити поширення інформації про те, шо діялося в ті місяці на Холмщині та Південному Підляшші, ця інформація звичайно опинилися у світі. Про те саме зверталася православна ієрархія в Польщі - митрополит Діонісій звертався з драматичними закликами до найвищих представників польських властей, благаючи про припинення руйнування Божих храмів. Були також протести закордоном, зокрема в православних країнах, з боку української чи російської діаспори в Західній Європі та Америці.
-Думаю теж треба відзначити, що теж була солідарність з боку греко-католиків українців, громадян ІІ Речі Посполитої і теж звернення митрополита Андрея Шептицького, яке, якщо не помиляюся, польська влада конфіскувала.
-Всі середовища висловлювали свій спротив акції руйнування церков. Що цікаво, крім української громадськості в Польщі - тут варто відзначити діяльність тодішнього депутата до польського Сойму Степана Барана, який склав численні інтерпеляції у цій справі і відіграв дуже важливу роль для призупинення цієї акції - але варто також наголосити, що наприклад з офіційними нотами в цій справі звернувся до польських властей також уряд Японії, що цікаво, чи інших країн.
В загальному, як вказують дослідники, акція руйнування церков так несподівано як почалася, так несподівано і закінчилася.
-Власне, які були полонізаційні наслідки цієї операції?
-Сама полонізаційно-ревіндикаційна акція мала, якби, два напрямки. Один напрямок – це «ревіндикація». Під цим словом вони розуміли зміну віросповідання православного на римо-католицьке. Саме після закінчення руйнування церков, в другій половині 38-го року і на початку 39-го року була проведена дуже інтенсивна акція метою якої було заохотити, чи навіть примусити православних до зміни віросповідання. Використовувалися різного роду форми адміністративного і психологічного тиску на цих людей. В результаті чого до зміни віросповідання за статистиками примушено біля 10% населення. Другий напрямок полонізаційно-ревіндикаційної акції – це полонізація Православної церкви. Державні власті старалися довести до цього, щоб саму Церкву використати для полонізації населення. Тобто, тих людей, яких не вдалося примусити, чи переконати до зміни віросповідання, то хоч довести до їх полонізації . І адміністративними мірами примушували православних священиків до введення польської мови до життя Православної церкви, яка в той час практично не використовувалася, оскільки серед вірних Церкви майже не було поляків.
Про остаточні наслідки полонізаційно-ревіндикаційної акції важко однозначно говорити тому, що вона закінчилася влітку 1939-го року. Чергові плани дій польської держави на території Холмщини і Підляшшя були підготовлені на чергових конференціях, остання з яких відбулася в лютому 1939-го року і там передбачено різні кроки заплановані на чергові роки аж до половини 40-х років. Звичайно ці плани не були реалізовані у зв’язку з початком Другої світової війни.
Коли говорити про прямі наслідки полонізаційно-ревіндикаційної акції, в цьому числі руйнування церков – це в першу чергу знищені храми, тих 127, які були зруйновані. З іншого боку - це важкий до описання травматичний досвід місцевого українського православного населення, що говорило своєю рідною українською мовою, що було православним, терпіло утиски і переслідування, зокрема тих людей, яких примушено до зміни віросповідання. Переважаюча більшість з них потім повернулася до православ’я. В тому плані полонізаційно-ревіндикаційна акція не принесла результату.
Варто пам’ятати про те, що після травматичного досвіду 1938-го, 1939-го років для цього ж населення почалися наступні трагічні сторінки. Тобто, період Другої світової війни під час якої все місцеве українське православне населення Холмщини і Підляшшя зазнавало терору, як з боку німецької окупаційної влади, так і радянських властей, але також відбувався там польсько-український конфлікт, де мирними жертвами цього конфлікту стали тисячі православних українців Холмщини і Південного Підляшшя.
Матеріал підготував Назар Олійник