Українська економіка потребує реформ – це твердження вже стало аксіомою, довкола якої будується діалог між Києвом, Брюсселем та Вашингтоном. Про ці реформи у загальних рисах часто говорять політики. А як мала б виглядати українська трансформація з точки зору бізнесу?
Україна, якщо хоче стати сучасною європейською державою, потребує «шокової терапії» - таку думку часто можна почути при нагоді обговорення ситуації в українській економіці. Під таким «лікуванням» маються на увазі в першу чергу неоліберальні реформи типу тих, які у Польщі на зламі 80-х та 90-х років запроваджував міністр фінансів Лєшек Бальцерович. Аби перевести польську економіку з планової на ринкову систему, Бальцерович підняв ціни, скоротив бюджетні дотації, перевів частину підприємств на самозабезпечення. З перспективи 25 років більшість поляків вважають ці кроки запорукою сьогоднішнього успіху країни над Віслою, проте на початку 90-х реформи вдарили по кишені більшості мешканців країни.
То чи потрібні України реформи а-ля Бальцерович? Професор Адам Прокопович, директор Інституту глобальних інновацій та логістики, багаторічний консультант ООН, ЄБРР та МВФ вважає: щоб обрати засоби лікування української фінансової системи треба на початку правильно поставити «хворому» діагноз:
- Ми, Польща, Європейська комісія, Сполучені Штати роками спостерігали за занепадом української держави. Занепадом інституцій, занепадом принципів ведення бізнесу, занепадом системи державних фінансів та можливостей для розвитку країни. Я точно знаю, що при 20% податках в Україні, не дуже високих як на тлі Заходу, більшість регіонів України перераховує до держбюджету 3-4% цієї суми. А це все впливає на рівень життя населення. Не можна виправдовуватися, що у Брюсселі чи Вашингтоні про це не знали – знали.
За оцінками МВФ, сьогодні державний борг України складає близько 20 мільярдів доларів. Валютні резерви – 12 мільярдів. Аби пережити цей рік, Україна потребує 35-37 мільярдів. Захід, як говорить Прокопович, теоретично Україні ці гроші дати може, але є одне але:
- Тепер Захід прокинувся, і зрозумів, що має Києву допомагати. Шкода, що не прокинувся 10-15 років тому. Ми не змогли від початку загосподарювати ті країни, які утворилися після розпаду СРСР, не поспішали з інвестиціями. Сьогодні МВФ пропонує Україні 18 мільярдів доларів, а США та ЄС – разом близько 9 мільярдів. І цього замало. І тепер головна проблема для західних донорів – як гарантувати, що ці мільярди десь не зникнуть? Тому я бачу потребу створення в Україні світових інституцій, які будуть контролювати процес витрати цих фондів, і рятуватимуть українську економіку.
Економіст переконує, що Україні потрібні ті зміни, яких МВФ вимагає як умови для надання кредитів, але провести реформи типу польських з початку 90-х років у країні на Дніпром радше неможливо:
- Вважаю, що в теперішній політичній та інституційній ситуації немає можливості, аби ефективно зробити в Україні те, що Лєшек Бальцерович зробив у Польщі. На початку 90-х у Польщі він мав інституційну, організаційну та політичну підтримку. А у Києві я цих речей сьогодні не бачу. Тому раджу всім економістам, хто сьогодні їде до України, дуже детально ознайомитися з потребами її економіки. Треба, щоб на початку була держава, а потім вже можна вирішити, як її реформувати.
На думку Рафала Антчака, члена правління Deloitte Business Consulting, який кілька років працював в Україні, проблема не в тому, що захід раніше не хотів інвестувати в Україні, а в тому, що остання не дуже впускала інвесторів на свій ринок. Україна, підкреслює Антчак, має захотіти допомогти сама собі:
- Перед Україною тепер стоїть дуже важкий виклик політичної та економічної трансформації. І це її останній шанс на такі зміни. Я буду тішитися, якщо це вдасться. Я працював в Україні у 90-і роки, допомагаючи реалізувати реформи у фінансовому секторі, і тоді вони не вдалися. Пізніше я займався наглядом за роботою польських акціонерних фірм, тому непогано орієнтуюся, за якими законами грає український бізнес. Я вже протягом 20 років кажу підприємцям, які хочуть інвестувати в Україні, та й в Росії, одне й те саме: ризик є дуже високим, і вас від невдач не захистить польська держава чи уряд, бо вони такий ризик взяти на себе теж не в стані.
До планів реформ від МВФ Антчак радить підходити з дистанцією:
- Я доволі скептично ставлюся до того, що МВФ раніше робив в Україні, бо він не займався реформами економіки, а вів свою політику. Як у головному офісі вирішували дати гроші Росії – то пропорційну кількість допомоги отримувала й Україна. МВФ не дуже пильнував, чи українські політики виконують обіцяні реформи, а всі відомі мені представники українських правлячих партій ніколи у реформах зацікавлені не були. Так що Україна сама не хотіла реалізовувати ту програму неоліберальної трансформації, яку ми ототожнюємо з Лєшеком Бальцеровичем. Але реформи типу Бальцеровича Україні потрібні! В Україні мусить з’явитися місцева група політиків та економістів, зацікавлена у таких власне змінах. Реформи не можна привезти на танку. Ми терпіли всі обмеження, бо хотіли вступити до ЄС. Таку ж мотивацію може сьогодні використати й Київ.
Хоча, додає експерт, більш вдалим розв’язанням для Києва було б навіть не використання досвіду трансформації окремих країн, а швидке прийняття сучасного права та стандартів ЄС:
- Коли ми хотіли реформувати Україну, і переказували їй правові розв’язання з законодавства західних країн, українці все одно копіювали все з Росії. Зараз Київ може вирватися з цього замкнутого кола. І може навіть покращити польський досвід реформ. Треба лише прийняти законодавство Євросоюзу, взагалі відкинути свої сумнівні правові опрацювання і прийняти західні закони. Я вже чую голоси, що це не буде сприяти українському бізнесу, українському суспільству. Хоча я згадую ситуацію з початку 90-х – Європа тоді змусила нас відкрити ринок, і наші виробники молочної продукції дуже боялися, що весь ринок йогуртів окупують французи. Але польські підприємці тоді швидко купили технології, почали конкурувати з французами і сьогодні ми регіональний лідер ЄС цього сегменту ринку.
Рафал Антчак додає, що ЄС вже має досвід підтримки країн, які вирішують прийняти таке розв’язання – так відбулося на Західних Балканах. Результат – Хорватія минулого року стала 28-м членом ЄС. За 10-15 років до ЄС може увійти і Україна, це реальна перспектива. Тільки, підкреслює бізнесмен, Київ має становити для Брюсселя користь, а не бути статтею видатків.
Олена Бабакова