Інститут Адама Міцкевича, осідок якого знаходиться у Варшаві, але який своєю діяльністю охоплює майже весь світ, саме відзначає 15-тиліття своєї праці. Завдяки його діяльності з польською музикою та кіно, могла ознайомитися також українська публіка.
Ми запрошуємо на фрагменти інтерв’ю з директором Інституту Міцкевича, Павелом Поторочином, яке прозвучало в ефірі Другої програми Польського радіо. Інститут Міцкевича діє вже 15 років, початок його діяльності сягає березня 2000 року.
– Це ювілейний рік, а не лише конкретна дата в цьому році. Ви сказали 15 років а я волію думати, що це 50 мільйонів глядачів. І це не є наші оцінки, що наприклад 1 мільйон людей побачив нашу інсталяцію в публічному просторі. Це є число, яке ми підрахували, це продані квитки, результати з box-office, це конкретні дані – 50 мільйонів. Коли я про це кажу моїм колегам з Goethe Institut чи British Сouncil, що ця невелика організація здобула таку публіку – то вони не можуть повірити.
А що є ключем вашого успіху – як ви розказуєте про Польщу в світі?
– Є три ключі. Перший з них це автотелічна вартість польської культури, це твори, артисти, заходи і проекти, які дуже цікавлять міжнародну публіку. Наприклад, прошу собі уявити, що (режисера – ред.) Кристіана Люпу в Китаї обожнюють. Після спектаклів «Persona. Tryptyk/Marilyn» та «Wycinka» Кристіан Люпа має там статус бога. Я знаю, що це звучить, як жарт, але після останньої презентації п’єси «Wycinka» в Пекіні, китайський віце-міністр культури сказав мені таке: якби в цьому театрі вибухла граната, загинула б вся культурна еліта Пекіна. Коли вже говоримо про Китай – ми сподівалися, що коли оркестр Sinfonia Warsowia заграє Шопена з відомою китайською солісткою, що це буде сенсація. А тимчасом сенсацією виявився скрипковий концерт Пануфніка! Це був один з найкращих інвестиційних проектів Інституту Міцкевича (…) І ще один приклад: коли 7-8 років тому я розказував, що ми поставимо «Короля Рожера» (Шимановського – ред.) у Королівському театрі Ковент-Ґарден, то всі думали, що це галюцинації. І прошу – це була цьогорічна сенсація сезону в Ковент-Ґарден! Ключ номер один – це якість, а другий ключ це те, що ми строго виконуємо нашу стратегію. І третій ключ – це люди, які в нас працюють, їхня професійність. Наш колектив може підготувати майже все і майже в кожному місці на світі.
А як впродовж цих 15-ти років змінювався спосіб презентації польської культури у світі?
– Я думаю, що однією з фундаментальних змін, які ми запропонували в Інституті Міцкевича у 2008 році (тобто я та інші члени управління), була відмова від пропаганди. Бо чим відрізняється традиційна дипломатія від дипломатії культури, тобто того, чим займається наш Інститут? Отже традиційна дипломатія полягає у тому, щоб вирішити якесь питання, а дипломатія культури служить тому, щоб говорити правду, без огляду на те, якою б вона не була складною чи важкою чи болісною, а у випадку Польщі ця правда може бути навіть істерично смішна. І в тому сенсі ми не є пропагандистським проектом чи прийомом, чи так званим nation branding, тобто ми є його елементом, але ми себе позиціонуємо як установа, завданням якої є говорити правду.
Є цього дві причини. Перша має вже три тисячі років: Аристотель говорив, що лише правда – гарна, і ми до цього ставимося серйозно, адже це підвалини, на яких побудовано нашу цивілізацію. А друга причина зовсім меркантильна, прагматична – а саме те, що за посередництвом пропаганди не можна нічого продати. Тобто люди культури, світова публіка повністю імунізована від пропаганди: люди переключаться на інший канал, відкладуть книжку або викинуть газету, вийдуть з театру чи галереї або навіть викинуть телевізор. Тому причини були одна етична, друга прагматична.
– А крім цього ми бачимо, що польська правда – приваблива. Завдяки особливій польській колекції цінностей нам вдається представити польську дійсність. Адже ми знаємо, що поляки є …інші. І ми тлумачимо це право поляків, щоб бути дещо іншими, ніж декілька інших народів довкола нас.
Як ви б пояснили слухачам, в чому полягає ця польська «іншість», польська колекція цінностей? Як це можна описати, намалювати?
– Ми це записали: гордість без гордовитості, повага але не набундючена, свобода без авантюризму, гумор без реготіння. На наш погляд, такі прикмети мають поляки, принаймні, такою є ця «краща Польща». Звичайно, що поляки – різні, так само є «різні» Польщі, але ця Польща, яку ми представляємо, має саме такі достоїнства.
А як то насправді є з відчуттям гумору поляків – чи воно у нас є?
– Я почну з того, що ми є чи не єдиною нацією, яка у нашому стратегічному документі (в якому записано концепцію, місію, і звісно, цінності, якими керуємося), - і серед цих цінностей зовсім серйозно ми вписали «гумор». Я знаю зі свого досвіду, що відчуття гумору означає своєрідну силу, дистанцію - насправді це є прояв сили. Це доказ довіри до своїх розумових здібностей, здатності судження, власного IQ, саме такої відсутності набундюченості, від якого іноді страждаємо. Польща має три дефіцити, це дефіцит поваги, гордості та гумору. І ми намагаємося якось їх поповнити.
Чим для Вас особисто були ці 15 років діяльності Інституту культури ім. Адама Міцкевича? Що, на ваш погляд, було успіхом, і чи можете назвати якісь поразки, бо напевно і вони були.
– Один загальний успіх є такий, що Польща має (в світі – ред.) свій імідж. Але на це вплинула не лише діяльність Інституту Міцкевича – я не можу приписувати нам всіх заслуг. Цей гарний процес започаткував 200-тий Ювілей Шопена, також Євро-2012, Ювілей 100 років Лютославського, який ми провели дуже вдало.
– А щодо другого, я маю таке особисте відчуття поразки. Інститут Адама Міцкевича це державна установа культури, якою управляє і над якою має нагляд міністр культури. А мережа Інститутів Польської Культури у світі підлягає Міністерству закордонних справ Польщі. Це є своєрідна польська бізнес – модель, і щось треба би з цим зробити, але нам це не зовсім вдається. Тобто такі моделі функціонують у світі, це , наприклад Goethe Institut, British Сouncil, Французький Інститут та Інститут Сервантеса – ми знаємо як діють ці установи, вони мають свій власний бюджет. У нас це наразі не вдалося, і я чекаю на такі політичні умови, на тандем візіонерів у міністерстві культури та закордонних справ, які зможуть врегулювати це питання.
Сподіваємося, що це можна буде вирішити. А які у вас побажання, мрії на майбутнє?
– Мрії? Ви знаєте, їх так багато, що ми не можемо їх зреалізувати у зв’язку з бюджетними обмеженнями. В принципі, після постановки «Короля Рожера» у Ковент-Ґарден з таких сьогоднішніх мрій... Знаєте, це є так, спершу є галюцинації, сон. Потім цей сон перетворюється в мрії, а згодом ця мрія кристалізується і стає проектом. А проектом вже можна управляти. З таких прагматичний мрій, я прагну трьох речей, тобто: грошей, грошей і грошей. Але іншою моєю мрією є те, щоб у Інституті Міцкевича могли розвиватися найкращі люди, і щоб вони поступово переймали інші культурні установи у Польщі, бо це справді фахівці найкращі з найкращих. Вони можуть змінити спосіб нашої участі в культурі впродовж наступних двох-трьох десятиліть. Бо нас чекає дуже велика зміна, і не лише тому, що в передпокої вже маємо покоління Тисячоліття, але тому, що за ними надходить покоління «Z». І ці люди (з Інституту Міцкевича – ред.) є в змозі підготувати культурні установи в Польщі до приходу цього покоління шанувальників культури.
Це було інтерв’ю з директором Інституту Міцкевича, Павелом Поторочином.
опр.Л.З.