Logo Polskiego Radia
Print

У портреті найважливіші емоції

PR dla Zagranicy
Jana Stepniewicz 26.07.2014 14:42
  • 20140726-Krzysztof Gierałtowski.mp3
4 вересня у Львові відкриється виставка одного з найвідоміших польських фотографів Кшиштофа Ґєралтовського
Фрагмент плакату до виставки Кшиштофа Ґєралтовського "Портрет без обличчя" Фрагмент плакату до виставки Кшиштофа Ґєралтовського "Портрет без обличчя" Krzysztof Gierałtowski

4 вересня в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові відкриється фотовиставка Кшиштофа Ґєралтовського – майстра портрета, чарівника світло-тіней, вмілого жонглера емоціями і промотора Польщі. Він фотографує вже 40 років, його роботи знаходяться в колекціях відомих музеїв та галерей.

Львів’яни побачать нагороджену Міністерством культури Польщі, численну і шалено цікаву виставку Кшиштофа Ґєралтовського. “Портрет без обличчя” – це назва виставки, а тимчасом здається, що власне обличчя у портреті — найважливіше. Виявляється, ні — каже Кшиштоф Ґєралтовський.

– Виявляється, що ні. В будь-якому разі, обличчя, яке розуміємо антропометрично. Тобто обличчя, яке фотографуємо з ідентифікаційною метою, скажімо, до паспорта і так далі. Виставка – це, з одного боку, бунт портретиста, котрий не хоче робити фотографій, на яких видно обличчя, а з другого – підказка для молодих фотографів, що можна фотографувати по-іншому.

Тобто, не дослівно... Адже портрет — це не тільки обличчя...

Портрет
Портрет Юзефа Чапського, тека "Руки замість обличчя"


– Це портрети: фрагментів облич, облич поділених, облич занурених у чорноту, або облич з реквізитами, облич закритих руками... Або ж просто рук, які є субституцією портрета — так як у випадку письменника і художника Юзефа Чапського, котрого я фотографував в Мезон-Лафіт, де містилася редакція журналу “Культура”. У той момент пан Чапський мав понад 90 років, тож після кількох хвилин розмови він просто заснув. І я сфотографував його аристократичні руки, що лежали на колінах. І ці руки є портретом аристократа Чапського.

Цей портрет належить до категорії “Руки замість обличчя”. А проект «Портрет без обличчя» складається із 150-ти портретів поляків: письменників, художників, політиків, філософів, людей культури... Це своєрідна місія – увічнення на папері польської інтелігенції.

– Це мій життєвий проект. 40 років тому я вигадав, що польські особистості — це наша національна цінність. І від того моменту я роблю портрети видатних поляків. Я витягую їх як родзинки з кексу, а потім показую на виставках по всьому світу, у відомих європейських музеях, і намагаюся їх там залишити. Бо згодом, рано чи пізно, вони вливаються у тамтешній культурний обіг. Наприклад, декілька фотографій свого часу купила Королівська бібліотека в Копенгагені. І кілька років пізніше, в рамках великої виставки портретів, ці мої портрети представляли Польщу. Так само було в Мюнхені, де в рамках виставки “Портрет у 70-ті” було показано “моїх” поляків, котрі там лишилися в колекціях.

Тому – зізнається автор – йому дуже шкода, що не може залишити у Львові портрети поляків, пов'язаних із цим містом.

– Зокрема, це Станіслав Лєм, Гуґо Штейнгауз, Ерна Розенштейн, Анджей Курилевич, Збіґнєв Герберт... Мені здається, якби вони повернулися до Львова моїми портретами, то може таким чином я б виконав їхню останню волю. Ви знаєте, я маю таку засаду, що не нав'язую музеям своїх фотографій. Я продаю ці фотографії. Тож впродовж цього року я намагався знайти спонсора, котрий би хотів купити ці фотографії для Національного музею у Львові.

А чому саме Львів?


– Три роки тому, коли в мене були виставки у Києві та Одесі, в повертався додому через Львів. Я тоді подумав: Бог трійцю любить, тому слід зробити виставку у Львові. Тоді ж я зустрівся із директором Національного музею у Львові Ігорем Кожаном, котрий сказав: так, я б хотів зробити цю виставку. А потім вистачило її зробити.


150 прізвищ. А серед них – Шимборська, Мілош, Єндрусік, Кантор, Карський... 150 портретів і 150 ситуацій... Адже портрет – це конкретна ситуація, – каже Кшиштоф Ґєралтовський.

Портрет
Портрет Лєшека Колаковського



– Як казав мій батько, котрий знав російську, «лови мить». Природно, це ситуація, і треба ловити «цю щасливу мить» – як говорив Анрі Картьє-Брессон. На мою думку, дуже багато залежить від досвіду зустрічі з індивідуальністю. Як це було з філософом Лєшеком Колаковським. Його портрет народився за драматичних обставин. Отже, коли він прийшов до студії, мені на думку спала божевільна ідея (якби я міг предбачити його реакцію, то, певно, не насмілився б цього робити). Отже, я запитав професора Колаковського, чи Польща його скривдила. Знаючи його біографію, думаю, що так. Він, щоправда, заперечив, але мова тіла сказала зовсім інше. Він зареагував так, ніби я вдарив його кулаком у живіт. Він увесь згорнувся, заплющив очі, закрив руками обличчя. І у момент, коли він їх забирав – я зробив фотографію.


Першим з-посеред 150-ти портретів був знімок, який автор охоче б у Львові залишив.

– Чудового математика Гуґо Штейнгауза зі знаної львівсько-вроцлавської школи. Ви знаєте, на самому початку, тобто під кінець 60-х–початок 70-х років я фотографував моду для такого відомого, культового, як сьогодні кажуть, журналу «Ти і я». Так ось, певного дня мені дали доручення – поїхати до Вроцлава і зробити фото професора. Отже, я поїхав і сфотографував... Хм.. ви знаєте, кожна із цих фотографій має якусь історію. Уявіть собі, що це фото – плагіат. Професор на ньому виступає в повний профіль, це близький план, бачимо мережу зморщок на його обличчі та блиск в оці. І цей портрет поклав початок моєму фотографуванню людей. Я перестав фотографувати моду... А чому плагіат? Бо кілька років після цього я раптом усвідомив, що таке фото я вже бачив. Бачив на сторінках німецького тижневика «Stern» (Штерн). Це був портер Аденауера. Певно, це враження десь записалося у мене у підсвідомості, а потім, під час фотографування Гуґо Штейнгауза, повернулося. Автором того фото був відомий канадський портретист Юсуф Карш, котрого вважаю дідусем моєї портретної фотографії.


Кольори, реквізити, шалені – на перший погляд – ідеї... На фотографії Ґєралтовського впливало європейське малярство: Станіслава Віткевича, Френсіса Бейкона. Але є теж портрети .... класичні, як каже автор, більш нормальні, такі, на яких чітко видно портретованого. Це тека “Чудова дванадцятка”, в якій — портрет Чеслава Мілоша.

Портер
Портер Чеслава Мілоша, тека "Чудова дванадцятка"



– Ця фотографія народилася з мого переляку, жаху – що він може кожної миті померти. Пам'ятаю, я тоді був в краківській квартирі Мілоша. Прийшов, привітався, але потім вийшов до машини по решту спорядження. Повертаюся, а його немає. Бігаю по квартирі, шукаю поета, і знаходжу його в одній із маленьких кімнат. Він собі сидів на канапі, спав. І я тоді подумав, що ось так він міг заснути назавжди і портрета би не було. І під впливом цього імпульсу, цього відчуття, я міцно освітив його обличчя, а різкість сфокусована на руки, які міцно тримаються палиці, тобто земського. Приватно, цю фотографію я називаю “Сходження Мілоша на небо”.

Що в портреті – найважливіше?

– Емоції. Емоції та взаєморозуміння з фотографованим. Я наведу такий приклад – портрет Станіслава Лоренца, багаторічного директора Національного музею у Варшаві. Я мав зробити фотографію до книжки про Лоренца. Професор запросив до місцевості Нєборув, там ми пішли на вечірню прогулянку. А коли вже поверталися, і професор хотів відчинити браму, я попросив його затриматися. І він зрозумів, про що мені йдеться. Він затримався у цій напівзачиненій брамі. Я зробив фотографію широкутним об’єктивом – тому професор виглядав на ній як якийсь страшний гном. Пам’ятаю момент, коли я приніс цю фотографію Станіславові Лоренцу. Він поклав її на столі, а котрийсь із співробітників сказав: Стасьо, який ти тут страшний! Професор відповів: Тихо, добре фото!

Виставка “Портрет без обличчя” у Львові – вже 4 вересня, а слухачам вже сьогодні підказую – загляньте на сторінку майстра www.gieraltowski.pl

Запрошую послухати звуковий файл розмови

Яна Стемпнєвич

Print
Copyright © Polskie Radio S.A Про нас Контакти