«Ми не будемо помирати за Ґданськ!», - ця фраза стала символом позиції представників Західної Європи на початку війни 75 років тому. Франція і Великобританія своєю мовчанкою тричі надихнули диктатора Німеччини. Аншлюс Австрії, окупація Судетів, і зрештою, окупація Чехословаччини не мали жодних серйозних наслідків для Гітлера і Третього рейху.
Навіть коли 1 вересня 1939 року, після укладення німецько-радянського пакту, пролунали перші вибухи у Гданську, західні держави виграли лише початок так званої дивної війни. Таким чином вони вже вчетверте надихнули Гітлера, сподіваючись, що ціною смерті Гданська врятують власну шкуру.
Після того, як німці зайняли Варшаву, наступною столицею був Париж, невдовзі бомби почали падати на Лондон. І лише тоді західний світ почав кричати: «Стоп! Ніколи більше не повинно бути війни!».
Така егоїстична і недалекоглядна політика європейців щодо агресора не повинна ніколи повторитися. Утім нинішня ситуація в Україні нагадала ситуацію 1939 року: агресивна Росія окупувала Крим, який є частиною території меншого сусіда – України. Війська і спецслужби президента Путіна, часто прикидаючись російськомовними громадянами України, працюють на сході країни, підтримуючи банди, які тероризують місцевих мешканців, і відверто погрожують вторгненням.
Новинкою у порівнянні з 1939 роком є те, що в останні роки агресорові вдалося втягнути в орбіту своїх інтересів чимало європейських політиків і бізнесменів, які наївно повірили у його «людське обличчя». Європа терміново потребує нової, реалістичної східної політики.
Тому звертаємося до наших сусідів, співгромадян Європи та їхніх урядів:
Президент Франції Франсуа Олланд та його уряд мають намір здійснити крок, набагато шкідливіший, ніж пасивність Франції у 1939 році: це єдина європейська країна, яка хоче підтримати агресора, продаючи йому нові великі військово-десантні кораблі «Містраль». Ще в 2010 році, коли Франція нав’язала Росії співпрацю у цьому питанні, це спричинило численні протести, від яких попередній президент, Ніколя Саркозі, відмахувався з допомогою затертої фрази «холодна війна закінчилась». З огляду на початок «гарячої війни», зникли підстави для реалізації старого договору. Кілька політиків, а також філософ Бернар-Анрі Леві запропонували Франції продати свої кораблі НАТО або ЄС. Якщо президент Олланд не змінить швидко свою думку, європейські громадяни повинні його переконати, бойкотуючи французькі товари. Франція, відповідно до своєї великої традиції, повинна залишатися вірною ідеї європейської свободи!
Федеративна Республіка Німеччини близько 1982 року розпочала узалежнюватись у великому масштабі від російського газу. Тоді польські інтелектуали, серед яких Чеслав Мілош і Лешек Колаковскі, застерігали перед будівництвом нових трубопроводів, називаючи їх потенційним «інструментом шантажу Європи». Звертали на це увагу також президенти Польщі – і Александр Кваснєвські, і Лех Качиньські. Однак німецькі політики, чи то через німецький комплекс провини, чи через віру в «російське економічне диво» або ж з огляду на власну вигоду, дуже були зацікавлені у співпраці з російською владою. Таким чином, можливо несвідомо, вони продовжували нещасну німецьку традицію трактування Росії як єдиного партнера на Сході. Останніми роками російські державні компанії і фірми, що належать олігархам, пустили глибоке коріння у Німеччині, починаючи від енергетики і завершуючи футболом і туризмом. Німеччина повинна покласти край такого роду заплутаності, яка завжди породжує політичну залежність.
Усі європейці і кожна держава повинні допомагати Україні, яка опинилася під загрозою. Сотні тисяч біженців зі східних регіонів країни і з Криму потребують гуманітарної допомоги. Економіка знекровлена через багаторічні некорисні газові контракти з монополістом – російським Газпромом – який вимагав в України, одного з найбідніших покупців, платити найвищу ціну. Українська економіка негайно потребує допомоги, нових партнерів та інвесторів. Партнерства і підтримки потребує також величезна, жива сфера культури, засобів масової інформації та громадських ініціатив.
Європейський союз протягом багатьох років натякав Україні, що вона не має шансу на членство чи співпрацю більшу, ніж суто символічну. Небагато в цьому питанні змінила політика «східного партнерства», яка на практиці виявилася радше замінником. Раптом, однак, ці проблеми зрушили з місця завдяки незламній позиції українських демократів. Вперше в історії люди гинули від куль з прапором Європи в руці. Якщо Європа не висловить їм свою солідарність, це означатиме, що ідея революції 1789 року – свобода і братерство – нічого більше для неї не важать.
Україна має право захищати свою територію і своїх громадян від зовнішньої агресії, включно за допомогою міліції та армії, а також в регіонах, які межують з Росією. Там, в Донецькому регіоні, як і в усій країні від 1991 року панував спокій, не було жодного насильницького конфлікту, тим паче пов’язаного з правами національних меншин. Володимир Путін, спускаючи з повідців собак війни і випробовуючи новий вид агресії, міняє Україну на полігон на зразок Іспанії у роки громадянської війни, коли нацистський блок за підтримки нацистської Німеччини напали на республіку. Кожен, хто не скаже Путіну «no pasaran», виставить на посміховисько Європейський Союз разом з його цінностями і погоджується на руйнування світового порядку.
Ніхто не знає, хто правитиме Росією через три роки. Ми не знаємо, що станеться з нинішньою правлячою елітою, яка веде авантюрну політику всупереч інтересам власного народу. Знаємо одне: той, хто сьогодні проводить політику «business as usual», ризикує призвести до смерті чергових тисяч українців і росіян, до появи чергових сотень тисяч біженців, а також до атак путінського імперіалізму на інші країни. Учора Ґданськ, сьогодні Донецьк: не можемо допустити, щоб Європа через багато років жила з відкритою раною, що кровоточить!
Ґданськ, 1 вересня 2014 року.
Звернення підписали Владислав Бартошевський, Яцек Денель, Інґа Івасюв, Ігнацій Карпович, Войцєх Кучок, Дорота Масловська, Збіґнєв Ментцель, Томаш Ружицький, Януш Рудніцький, Пйотр Соммер, Анджей Стасюк, Зємовіт Щерек, Ольга Токарчук, Еугеніуш Ткачишин-Дицький, Маґдалена Туллі, Аґата Тушиньська, Щепан Твардош, Анджей Вайда, Казімєж Вуйціцький Христина Захватовіч.
Заклик опублікувало видання «Gazeta Wyborcza».
Переклад Віри Карпінської/ Zaxid.net